— Ніхто не сяде за стіл, поки мій Дмитро не постукає у ці двері, — це була незмінна фраза бабусі Ніни, яка перетворювала найочікуваніший вечір року на випробування. Щороку ми сиділи голодні перед розкішшю, бо бабуся чекала сина, який не давав про себе знати вже понад десять років
Це була традиція, яку я пам’ятаю з самого дитинства. Щорічна сімейна драма, що розігрувалася під час Святого Вечора. Усі родичі збиралися у великому будинку моєї бабусі Ніни. Будинок, який зазвичай був наповнений тишею та запахом сушених трав, у переддень Різдва перетворювався на галасливий і запашний вулик.
Скільки б я себе не пам’ятала, стіл у вітальні завжди був накритий з неймовірною пишністю. Навіть не дванадцять страв, а, здається, всі двадцять з’являлися на вишитій білій скатертині. Пампушки, вареники з різними начинками, кутя з медом та горіхами, узвар, рибні страви — усе це було справжнім витвором кулінарного мистецтва, і все це готувала наша бабуся Ніна, невтомно працюючи на кухні кілька днів. Їй допомагала моя мама Олена і тітка Софія, але останні штрихи завжди робила лише вона сама, наче виконувала якийсь сакральний обряд.
Але була одна особливість цього вечора, яка робила його не просто святковим, а напруженим і, зізнаюся, трохи сумним для нас, онуків.
Коли стіл був накритий і всі гості, одягнені у свої найкращі святкові вбрання, сідали на свої місця, напруга в кімнаті ставала майже відчутною. Бабуся Ніна, зазвичай усміхнена і лагідна, цього вечора ставала монументальною і неприступною. Її погляд, здавалося, пронизував кожного.
Ми, діти, вже не могли дочекатися, коли нарешті зможемо почати трапезу. Голодні, змучені ароматами, ми дивилися на ці ласощі, як на заборонений скарб. Але бабуся оголошувала свій непорушний закон.
— Ми не розпочнемо Святий Вечір, поки не прийде мій Дмитро, — говорила вона своїм тихим, але твердим голосом.
Дмитро був її єдиним сином, моїм дядьком. Історія його відходу з дому була легендою в нашій родині, яку переказували з року в рік, додаючи нові деталі та здогадки.
Він поїхав понад десять років тому. Зі слів дорослих, він був талановитим, але невгамовним. Бабуся хотіла, щоб він продовжив їхню родинну справу — тримав пасіку та займався землею. Але Дмитро мріяв про велике місто, про інші країни, про зовсім інше життя. Він хотів, як він казав, побачити світ. Одного ранку він просто залишив записку, де написав, що поїхав. Це було єдине повідомлення, яке ми від нього отримали. З того часу — жодного дзвінка, жодного листа, жодної звістки. Наче розчинився.
Усі ці роки Ніна чекала. Вона не могла прийняти його вибір і вважала, що він припустився великої помилки, полишивши рідний дім. Вона говорила, що він — її блудний син, який обов’язково повернеться, усвідомивши свою провину. І саме Різдво, на її думку, було тим днем, коли він має постукати у двері.
І ось, стіл накритий. Ми сидимо. Час іде. Годинник на стіні відбиває кожну хвилину. Триває довга, незручна пауза. Моя мама Олена і тітка Софія намагалися її заспокоїти.
— Мамо, ну скільки можна! Він не приїде, — казала мама Олена, намагаючись бути максимально обережною.
Бабуся Ніна стискала губи.
— Не смій так говорити. Це Різдво, Олено. Це його улюблений час. Він тут, я відчуваю.
— Але, Ніно, ми ж голодні, діти також, — м’яко додавала тітка Софія. — Давай почнемо, а якщо він прийде пізніше, він просто приєднається.
— Жодного. Шматочка. Поки. Не. Прийде. Мій. Дмитро, — ці слова вона вимовляла повільно, наче забивала цвяхи.
Іноді очі бабусі ставали скляними. Вона сідала біля вікна, відсуваючи фіранку, і дивилася на дорогу, що веде до нашого будинку, наче прислухаючись до звуку машини, чи кроків.
Ми сиділи і чекали. Молодші онуки тихенько плакали від голоду і втоми, старші нервово перешіптувалися. Батьки намагалися їх відволікти розмовами, але все було марно. Атмосфера була зіпсована. Радість і очікування свята випаровувалися, залишаючи по собі лише гіркий присмак образи та нерозуміння.
— Добре, Ніно, але скільки ми будемо чекати? Вже майже десята вечора, — казав мій тато Ігор.
— Стільки, скільки потрібно, — відповідала вона. — А ви не голодні. Ви просто примхливі. Я ж ось, не голодна.
Але ми всі бачили, що вона нервово потирає руки й п’є лише воду. Вона теж була голодна, але її гордість, її непохитна віра, чи то скоріше, її упертість, були сильнішими за фізичні потреби. Вона немов карала себе і нас за відсутність Дмитра.
Одного року ми чекали до півночі. Дванадцята година. Новий день. Різдво наступило, але вечеря так і не почалася. Тоді мій дідусь Василь, який зазвичай ніколи не втручався у це, не витримав. Він був спокійним чоловіком, але в той момент він був дуже засмучений.
— Ніно, цього досить, — сказав дідусь твердо. — Ти псуєш свято нам усім. Поглянь на онуків. Це не Різдво. Якщо Дмитро не приїхав до півночі, він не приїде сьогодні взагалі.
Бабуся Ніна подивилася на нього, наче він зрадив її.
— І ти туди ж, Василю? Ти не віриш у нашого сина?
— Я вірю, що ти занадто зациклилася, — відповів дідусь, підійшов до столу, взяв свічку, і, перехрестивши стіл, сказав:
— Молімося. І почнемо. Хто голодний, нехай їсть.
Це був справжній бунт. Бабуся Ніна заплакала і вибігла з кімнати. Вона замкнулася у своїй спальні й цілий вечір звідти не виходила. Ми сіли за стіл. Їжа була холодною, але смачною. Але атмосфера була вже непоправно зіпсована. Ми їли тихо, майже ніхто не розмовляв. Ми знали, що засмутили бабусю, і це лягло на нас тягарем.
Звісно, Дмитро так і не приїхав.
Ця історія повторювалася рік у рік. Тільки з часом бабуся, здається, трохи змирилася. Щороку вона все ще накривала стіл на його честь. Все ще забороняла нам сідати, поки не пролунає дзвінок у двері. Але час очікування скорочувався. З години до пів години, потім до п’ятнадцяти хвилин. Тепер, коли я приїжджаю до неї, і ми накриваємо стіл, вона мовчки дивиться на порожнє місце, яке завжди залишає для Дмитра. Але вона вже не наполягає так категорично на очікуванні, як колись. Вона стала старшою, можливо, мудрішою, або просто її сили вичерпалися.
Ми все ще сідаємо за стіл, і я бачу, як вона, перш ніж почати молитву, проводить рукою по тому порожньому місцю. Це її тиха, безмовна данина пам’яті своєму синові, чи то скоріше, ідеалізованому образу сина, який вона зберігає у своєму серці.
Я думаю про те, що вона не просто чекала Дмитра. Вона чекала на виправдання. Виправдання своїх методів виховання, своїх надій, свого материнського бажання, щоб син залишився біля неї. Вона хотіла, щоб він повернувся і сказав:
— Мамо, ти була права. Я помилився, і вдома — найкраще.
Але цього не сталося. Життя Дмитра, де б він не був, пішло своїм шляхом. І час не чекав, навіть для такої сильної жінки, як наша бабуся Ніна.
Цьогоріч я знову поїду до неї. І я знаю, що порожнє місце буде накрите найкращими столовими приборами. І вона знову тихо скаже, звертаючись ніби до себе:
— Може, цього разу?
І я, як завжди, візьму її за руку і відповім:
— Бабусю, я тебе дуже люблю. Починаймо.
А як ви вважаєте, що керувало бабусею Ніною всі ці роки — безмежна материнська любов, чи все ж таки гордість і бажання контролювати життя сина? Чи варто було дідусеві Василю порушувати її традицію, щоб врятувати свято?
Буду вдячний кожному, хто поділиться своєю думкою у коментарях! Ваші роздуми дуже важливі. І не забудьте поставити вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей!
