Ніхто зі знаймих і рідних не розуміє мене, але я не хочу повертатися з-за кордону, щоб доглядати старих батьків. А я все поясню.
Я поїхала до Польщі ще навесні. Мені разом із 10-річною дочкою, як і тисячам інших жінок, треба було переїхати у безпечне місце.
Я давно розлучена і виховую дитину сама. В Україні у мене залишилися літні батьки, які нещодавно заговорили про те, що їм потрібен догляд. І от переді мною постав серйозний вибір: їхати на батьківщину чи залишатися разом із донькою за кордоном?
Мама народила мене, коли їй було 37 років. Бути пізньою дитиною означає вже у підлітковому віці думати про те, що буде, коли батьки постаріють. Думки ці турбували мене весь час, доки я навчалася в університеті. А потім я вийшла заміж і почала більше думати про себе.
На жаль, моє особисте життя не склалося. Через рік після весілля я дізналася, що стану мамою, а через півроку ми з чоловіком зрозуміли, що наше спільне життя більше схоже на муку, ніж на щасливе подружжя. Ми розлучилися за взаємною згодою, але після народження Міланки колишнього ніби підмінили.
Виплачувати аліменти Стас відмовився. Почав говорити про те, що дочка не його і таке інше. Мені було настільки неприємно все це слухати, що я вирішила до суду не йти. Думала, що якось та впораємося. Так і сталося. Перші 3 роки було дуже тяжко, але потім наше життя почало потроху налагоджуватися.
Зараз моїй дочці 10 років, а мені – 32. Коли розпочаоася повномасштабне вторгнення, я вирішила виїжджати з країни, щоб Міланка була у безпеці. Довго думати не довелося – поїхали до Польщі. Там у мене жила давня знайома, з якою ми навчалися в одному університеті. Вона допомогла з документами та іншим.
Ми з донечкою швидко адаптувалися. Почали разом навчати польську. Міланка пішла до школи та зустріла нових друзів, а мені пощастило знайти роботу. Просту, звичайно, але є куди рости! Одним словом, я задумалася про те, що зможу саме в Польщі дати доньці краще майбутнє. Тим більше, незрозуміло, коли все це закінчиться.
Все було просто чудово, поки моя мама не почала дзвонити та жалітися на своє життя. Зовсім у них з батьком справи погані, потрібна моя турбота і мій догляд. Мовляв, здоров’я вже не те. Моїй матері зараз 69 років. Згодна, вік серйозний, але, як на мене, некритичний, ще цілком можна про себе дбати самостійно.
До того ж не пам’ятаю, щоб у неї були якісь хронічні недуги чи щось таке. Мені така постановка питання дуже не сподобалася. Але кидати батьків і залишати на самоті теж не хочеться. Ми почали частіше говорити, мама ділилася своїм самопочуттям. І мені здалося, що проблема зовсім не в тому, що їм з батьком потрібен догляд.
Просто моя мама думає, що тепер я ніколи не повернуся. Мовляв, я їх покинула з татом. Але це не так! Я просто забрала дочку з місця, де вона будь-якої миті наражається на небезпеку. Хіба інша мати на моєму місці вчинила б інакше?
Словом, зараз переді мною стоїть серйозний вибір: їхати на батьківщину або залишатися разом із донькою за у Жешуві. Виїжджати зараз я в жодному разі не буду, бо вторгнення не закінчилося. Я подумала і вирішила, що можу найняти для батьків доглядальницю. Це вирішило б усі питання на раз-два.
Тільки ось моїм батькам це не сподобалося, зокрема, моєї матері таке не підходить. Вона вважає, що доглядальниці беруть гроші за порожні слова. А на ділі допомагати їм ніхто не буде.
Батьки почали протестувати як маленькі діти. І те їм не так, і це! Не розумію, що робити. З одного боку хочеться їм допомогти. А з іншого, маю доньку, майбутнє якої для мене дуже важливе. І сама Міланка для мене найважливіша на світі. Як же бути? Що порадите?
Фото – спеціально для ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
