– Ніканорич, куди це ти онука свого повів?
– На зупинку. Хай додому їде, ну його!
– Так він же всього три дні як приїхав. Ти сам же радів: на все літо, мовляв, помічничок завітав.
– Ага, помічничок! Велів я йому город скопати, всі три сотки. Он він лоб який, дарма що в шостому класі тільки.
– Ну і як, скопав?
– Скопав, як же! Я позавчора пенсію отримав. З сусідом Єгором посиділи. А вранці голова тріщить, спасу немає. Цей і шепоче мені: «Діду, я бачив, як бабуся вчора закопала в городі дві півлітрівки. Сказала, що вам і так багато буде». Тільки, каже, темно було, я не бачив, де закопала. Я, каже, ввечері почну копати, може, знайду.
– Ну?..
– Бублики гну! Який там вечір? Та й хіба я б довірив цьому охламону шукати такий скарб? Ще розколе ненавмисно! Збігав за Єгором, ми вдвох ці три сотки за дві години і зорали…
– Ну, хоч не дарма?
– Не марно. А ну, халамиднику, скажи-но Петровичу, що ти там в кінці городу для дідуся зарив?
– Що-що! Дуже навіть щось – дві пляшки кефіру! Найкорисніший продукт для того вашого стану!
– Ти зрозумів, Петровичу, він ще й знущається з мене! Не потрібен він мені тут, шкідник! Мені ще сіно косити треба, по-людськи щоб. А він знову чогось задумав! Ні, нехай додому, в місто, до своїх батьків провалює!
Марат Валєєв
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
