Ніна подивилася на годинник. Ще 10 хвилин. Ніколи ще вона не приходила на побачення раніше за призначений час. Вона завжди і скрізь спізнювалася. Але це побачення – незвичайне. Воно перше та останнє. Якщо він не прийде… Вона нервово тупнула ногою, збиваючи сніг з чобота. Перестань. Він прийде. Серце стукало, забувши про ритм, то завмирало, то видавало такий дріб, що починало темніти в очах.
Втретє вона дістала пудреницю й уважно оглянула своє обличчя. Щоки палали. Вона ще раз припудрилася. Очі блищали і здавались чорними через розширені зіниці. А якщо я йому тепер не сподобаюся? Адже тоді у мене волосся було довшим і світлішим.
Хоча, яка, до біса, різниця, сподобаюся я йому чи ні. Я все одно про це ніколи не дізнаюся. Душа знову занурилася і захлинулася у безнадійній тузі. З цим почуттям вона жила вже півроку, воно стало її компаньйоном.
З неба зривалися рідкісні сніжинки, але вона їх не помічала. Ніна повернулася спогадами у минуле літо.
Ніна мружиться від сонця і відчуває, як гарячий вітер майорить її волосся. У голові шумить від шампанського і радості, що він поруч. Вона ще не знає його імені, але вже точно знає, що ніколи не забуде його очей. Їхні погляди знову зустрілися, вона знову відвернулася. Бісова гордість, породжена екстремальним фемінізмом! Хто і коли втокмачив їй у голову, що треба задирати ніс і відвертатися, якщо на тебе дивиться чоловік? Щоб, не дай Боже, не подумав, що він її цікавить!
Вони обоє були гостями на весіллі. Вона – з боку нареченої, він – з боку нареченого. Її все дратувало на цьому весіллі. Метушня, балаканина, показні сльози, банальні тости, неприємно тепле шампанське .Вона мріяла, щоб цей вечір швидше закінчився. Поки не побачила його.
Михайло стояв трохи осторонь усіх гостей і спокійно спостерігав за ними. Він здався їй таким несхожим на всіх, кого вона знала. Він відрізнявся від них і зростом – вище середнього! – і статурою – атлетичною!. Але найголовніше – вона це відчула, а не побачила – від нього віяло спокоєм, впевненістю – усім тим, чого вона ніколи не мала.
З цієї миті все навколо померкло, стихло. Все у Ніні сконцентрувалося на ньому.
Вони познайомилися, сиділи поруч, сміялися. Він звертався до неї на “Ви”. Це було так незвично, що вона спочатку навіть озирнулася, дивуючись, кого це він запрошує на повільний танець. Коли до неї дійшло, що “можна Вас запросити?” було адресовано тільки їй, вона щиро розсміялася і подала йому руку. Досі її рука пам’ятала тепло його долоні. Ніна безцеремонно “тикала” йому весь вечір, а він жодного разу не сказав їй “ти”.
Вона чекала чого завгодно, але тільки не такого стриманого та поважного ставлення. На що перетворилося її життя, якщо елементарна ввічливість здавалася їй розкішшю?
Вона злилася за свою різкість і показну самостійність. Вона відчувала його уважний погляд. Він слухав її, але не казав те, що вона зараз найбільше хотіла почути.
Вона пішла з весілля сама, демонстративно відвернувшись на пропозицію викликати таксі. Притулившись розпеченим чолом до холодного скла вікна спійманої попутки, Ніна невимовно злилася на нього, на весь світ.
На другий день весілля вона не пішла на «млинці до тещі», сказавши, що їй не добре. Побачити його знову означало вірний програш.
Ніна заборонила собі згадувати очі Михайла, його руки, голос, але щовечора порушувала цю заборону. Коли свідомість починала відключатися, засинаючи, вона ясно бачила його обличчя. Але примара фемінізму не дрімала, змушуючи перевертатися на інший бік. Втикаючись обличчям у подушку, вона провалювалася в сон, як у прірву, і знову бачила його обличчя.
Лише через два тижні вона зізналася самій собі, що закохалася. І почала знищувати у собі це кохання. У справу пішло все. Самовнушення, голос розуму, зло нашіптуючий: «А ти пам’ятаєш, чим закінчилася твоя попередня «любов»? Тобі що, мало?
Вона завантажувала себе роботою до краю, вигадуючи все більш витончені способи довести тіло і розум до такого стану втоми, коли мерехтить тільки одна річ – подушка. Справи, зустрічі, робота, одні курси, інші, постійний поспіх, вічне недосипання. Один день змінював інший, тижні облітали, як сухе листя.
Але любов тільки посміхалася. Безнадійна, нерозділена, нещасна, приречена, саморуйнівна, вона була жива.
Ніна забороняла собі думати про Михайла, але водночас прокручувала у голові сотні варіантів, як його знайти.
Вона дізналася через чоловіка подруги, на весіллі яких вони познайомилися, його адресу, телефон, професію, звички. Все, крім одного, чи потрібна вона йому?
Почути “ні” вона боялася. Вона сподівалася на випадкову зустріч, яка все змінить. Кожній людині доля відпускає кілька чудес, але, схоже, що свою законну частку дива вона давно вже бездумно витратила.
А зараз вона стояла посеред занесеного снігом парку і відчувала, як з кожною хвилиною, що минає, замерзає її душа.
Завтра вона сяде в поїзд і назавжди поїде до іншого міста, іншої країни. Ніколи вона його більше не побачить. Ніколи. Це слово, мов молоток, стукало в голові, і перед його нещадністю відступили всі надумані страхи, невпевненість, сумніви і коливання, і звичайнісіньке боягузтво.
Вчора Ніна зателефонувала йому. Михайло її пам’ятав. Призначила місце та час зустрічі. Він був здивований, але погодився. Вона не спала всю ніч.
Вона подивилася на годинник – він спізнюється вже на чотири хвилини. Може, годинник знову поспішає? Ніна подивилася на свої посинілі від холоду (поспіхом забула рукавички), ідеально наманікюрені руки (вперше в житті зробила справжній манікюр у перукарні) і раптом зрозуміла, що вона, вся така доглянута, ідеально одягнена і причесана, нікому не потрібна.
Ця думка подіяла, як каталізатор, і в мозок увірвалися сотні їй подібних. Вони звивалися, шаленіли, посміхалися і кричали, заглушаючи одна одну:
– Він ніколи не прийде!
– Ти його ніколи більше не побачиш!
– Ти йому ніколи не подобалася!
– Ти ж знаєш, що ніколи не можна нав’язуватися чоловікові!
– Ніколи не можна першою дзвонити йому!
– Ніколи! Ніколи! Ніколи!
Ніна заплющила очі, мріючи зникнути, випаруватися, щоб ніколи більше не відчувати цього розпачу і розчарування. Сніжинки падали на очі, танули, змішувалися з тушшю та текли по обличчю. Їй захотілося стерти з обличчя всю фарбу. Ніна нахилилася, набрала жменю снігу, піднесла до обличчя і раптом почула за своєю спиною:
– Тільки не треба його їсти!
Вона обернулася і побачила його. Він усміхався.
– Горло болітиме. Вибач, я трохи спізнився. Ти не змерзла?
Вона оніміла. Стояла, дивлячись йому в очі, а в руках у неї танув сніг.
– У тебе фарба розтеклася трохи, – Михайло торкнувся її щоки і обережно витер її. – Чому ти мовчиш?
Ніна подивилася на свої мокрі руки, підняла очі. Він високий, вищий за неї навіть зараз, коли вона на підборах. Вродливий. Надто. І відповіла:
– Я дуже хотіла тебе побачити. Я така щаслива зараз. Я знаю, що ми з тобою більше ніколи не побачимось, тому я зараз можу все тобі сказати. Я люблю тебе. Усі ці місяці я жила лише думкою побачити тебе ще раз. Я не знаю, чому ти прийшов і що ти зараз відчуваєш. Я просто хочу провести цей день із тобою. Півгодини, годину. Завтра я їду, і ми з тобою ніколи більше не побачимось.
Вона дивилася йому в очі, не боячись тепер прочитати свій вирок. Нині вона не боялася нічого. Він мовчав. Усміхнувся, взяв її за руку.
– У тебе руки зовсім крижані. Ходімо кудись, де тепло. Я теж хочу тобі багато сказати.
Він зняв свої рукавички та віддав їй.
Разом із руками у неї відігрівалося серце. Тепер Ніна знала, що вона більше не замерзне. Ніколи.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
