Ніна завжди вимірювала успіх кількістю закритих угод, зовсім забувши про порожній холодильник чоловіка. Я, як теща, часто приносила їм сумки з їжею, але донька лише роздратовано відсувала їх убік. — Замов собі щось і не відволікай мене — кинула вона Захарові, поки я викладала котлети.
Того вечора замовлення, яке він зробив по телефону, стосувалося зовсім не їжі.
Мій зять Захар заслуговує на кращу долю, ніж ту, яку йому щодня влаштовує моя донька. Кажу це не просто як теща, а як жінка, яка звикла бачити в домі затишок і відчувати запах свіжої вечері, а не пластмасових контейнерів. Ніна завжди була впертою, ще з дитинства знала, чого хоче, але я ніколи не думала, що її амбіції стануть вищими за елементарну турботу про чоловіка. Захар — золота людина. Працює з ранку до вечора, руки має вправні, а вдома його чекає порожня плита і холодна мікрохвильовка.
Минулої суботи я зайшла до них без попередження. Хотіла занести свіжих пирогів, бо знала, що Ніна знову засіла за свої звіти. На кухні картина була незмінна: Захар стояв біля вікна і жував якийсь сухий бутерброд, вдивляючись у темряву двору. Ніни в кімнаті не було, тільки чути було клацання клавіш із кабінету.
— Захаре, ти знову на перекусах? — запитала я, викладаючи гостинці на стіл.
— Добрий вечір, мамо. Та нічого, я звик. Ніна каже, що в неї терміновий проект, немає часу на дурниці біля конфорок.
— Хіба гарячий суп — це дурниці? — я не стрималася і зітхнула. — Ти ж змарнів зовсім. Очі ввалилися.
— Вона вважає, що ми сучасна родина. Замовили доставку — і справі кінець. Тільки від тієї їжі в мене вже печія щодня.
Я подивилася на гору брудного посуду в раковині. Там лежали лише чашки з-під кави. Жодної каструлі, жодної сковорідки. Наче в цьому домі ніхто не живе, а просто ночує між робочими змінами.
— Ніно! — гукнула я доньку. — Вийди на хвилину, мати прийшла.
Вона з’явилася на порозі через кілька хвилин. Волосся зібране в тугий вузол, погляд скляний, пальці все ще машинально перебирають повітря, ніби продовжують друкувати.
— О, привіт. Ти чого так пізно? — Ніна навіть не підійшла обійняти.
— Принесла вам поїсти. Дивлюся на твого чоловіка і серце крається. Він у тебе скоро прозорим стане.
— Мамо, не починай знову цю пісню про домашнє вогнище. У нас двадцять перше століття. Я закрила угоду, яка принесе мені підвищення до кінця кварталу. Мені ніколи стояти над борщами.
— А навіщо тоді сім’я, якщо в ній кожен сам за себе? — я відчула, як у мені закипає роздратування. — Захар приходить додому втомлений, він хоче відчути, що його тут чекали.
— Я його чекала. Я була вдома, коли він прийшов. Хіба цього мало? — Ніна знизала плечима і взяла з тарілки пиріг, навіть не сівши за стіл.
— Мало, доню. Чоловікові потрібна увага, яка виражається в діях. Ти хоч раз за останній місяць запитала його, що він хоче на вечерю?
— Ми дорослі люди. Якщо він хоче щось особливе, він може це купити або приготувати сам. Я не наймичка.
Захар мовчав. Він завжди мовчав у такі моменти, не бажаючи роздмухувати пожежу. Але я бачила, як він стискав край стільця. Його терпіння не вічне, і Ніна цього не розуміє. Вона думає, що посада і цифри на рахунку замінять людині душевне тепло.
Коли я виходила від них, Захар провів мене до дверей. У коридорі було прохолодно, пахло якимось офісним антисептиком, а не домом.
— Дякую за пироги, мамо. Вони пахнуть, як у дитинстві.
— Тримайся, синку. Може, вона схаменеться.
— Сумніваюся. Вона тепер живе тільки своїми планами на майбутнє. А теперішнє її не цікавить.
Дорогою додому я згадувала, як ми жили з моїм чоловіком. Бували часи скрутні, грошей не вистачало, але я завжди знала: що б не сталося, вечеря має бути на столі. Це був мій спосіб сказати, що я його ціную. А Ніна вважає це пережитком минулого. Вона каже, що я стара і нічого не розумію в гендерній рівності. Але яка може бути рівність, коли один віддає всього себе роботі, а інший — і роботі, і ще намагається зберегти залишки побуту?
Наступного тижня ситуація стала ще гіршою. Захар подзвонив мені ввечері, голос був зовсім пригнічений.
— Мамо, ви не могли б позичити мені ключ від вашої дачі? Я хочу поїхати туди на кілька днів.
— Що сталося, Захаре? Ви посварилися?
— Ні, ми навіть не розмовляємо. Ніна записалася на якісь додаткові курси вечорами. Тепер вона приходить о десятій, випиває склянку води і лягає спати. Я почуваюся зайвим меблями в цій квартирі.
— Приїжджай до мене, навіщо тобі та дача? Там зараз холодно, сиро.
— Ні, я хочу побути в тиші. Мені треба подумати, чи варто взагалі так жити далі.
Моє серце стислося. Я зрозуміла, що цей шлюб тріщить по швах, і винна в цьому моя власна дитина. Я вирішила ще раз поговорити з Ніною, але цього разу вже серйозно, без натяків.
Я приїхала до неї в офіс під кінець робочого дня. Вона була здивована, побачивши мене в холі.
— Мамо, у мене зустріч через десять хвилин. Щось термінове?
— Дуже термінове. Твій чоловік хоче піти від тебе.
Ніна на мить завмерла, але швидко повернула собі незворушний вигляд.
— Це він тобі сказав? Чи ти сама придумала, щоб мене налякати?
— Він попросив ключі від дачі, щоб подумати про ваше майбутнє. Ти розумієш, що ти його втрачаєш?
— Якщо він піде через те, що я не варю йому супи, то нехай іде. Значить, він ніколи не любив мене як особистість, а тільки як кухонний комбайн.
— Ти перекручуєш мої слова. Справа не в їжі, а в твоїй байдужості. Ти перетворилася на машину для заробляння грошей. Ти хоч знаєш, що в нього останнім часом постійно болить шлунок?
— У всіх бувають проблеми з травленням. Це від стресу на роботі.
— Це від твого ставлення! Він не бачить у тобі жінки, він бачить колегу по оренді житла.
Ніна подивилася на годинник і підправила піджак.
— Мені час. Давай обговоримо це пізніше. Захар нікуди не дінеться, він занадто до мене прив’язаний.
Вона пішла, стукаючи підборами по мармуровій підлозі, впевнена у своїй правоті. А я залишилася стояти посеред порожнього холу, відчуваючи безсилля. Як можна пояснити людині, що успіх не зігріє в ліжку і не подасть склянку води, коли стане зовсім кепсько?
Через три дні Захар дійсно поїхав. Він не брав багато речей, просто сумку з найнеобхіднішим. Ніна навіть не вийшла його проводити, бо в той момент була на важливому відеодзвінку. Вона тільки махнула рукою через скло дверей.
Я приїхала до них увечері того дня. Ніна сиділа на кухні і вперше за довгий час нічого не робила. Вона просто дивилася на порожнє крісло, де зазвичай сидів Захар.
— Ну що, задоволена? — запитала я, сідаючи навпроти.
— Він повернеться. Це просто емоції. Йому треба випустити пару.
— А якщо ні? Якщо він знайде ту, яка буде рада бачити його ввечері і запитає, як минув його день?
— Тоді це буде його вибір. Я не збираюся ламати себе заради того, щоб хтось був ситий.
— Ти не себе ламаєш, ти життя своє ламаєш. Подивися навколо. У тебе велика квартира, дорога техніка, але тут порожнеча. Тут навіть повітря інше.
— Зате в мене є незалежність. Я ні від кого не прошу грошей, я сама собі господар.
— І кому ти будеш розповідати про свої успіхи через десять років? Стінам?
Ніна промовчала. Я бачила, що мої слова десь глибоко зачепили її, але гординя не дозволяла їй визнати поразку. Вона звикла бути лідером, але забула, що в родині немає начальників і підлеглих.
Минув тиждень. Захар не дзвонив. Ніна теж трималася, хоча я бачила по її соцмережах, що вона почала працювати ще більше, до пізньої ночі. Можливо, щоб не залишатися наодинці зі своїми думками в тиші порожнього дому.
Одного вечора я знову навідалася до неї. Вдома було темно, тільки світло від вуличних ліхтарів падало на незастелене ліжко. Ніна сиділа на підлозі біля вікна.
— Він забрав решту речей сьогодні, поки я була на роботі, — тихо сказала вона.
— Ти бачила його?
— Ні. Залишив записку на столі. Написав, що хоче почати все спочатку. Без мене.
— І що ти тепер будеш робити? Знову підеш на роботу в суботу?
— Напевно. А що мені ще залишається?
— Ти могла б спробувати його повернути. Поїхати до нього, поговорити по-людськи, без своїх термінів і проектів.
— Я не вмію просити вибачення. Я не вважаю, що зробила щось не так. Я просто хотіла кращого життя для нас обох.
— Краще життя — це не тільки гроші, Ніно. Це коли тебе чекають. Це коли ти знаєш, що ти комусь потрібна не як партнер по бізнесу, а як кохана людина.
Ніна піднялася, обтрусила штани і підійшла до дзеркала. Вона довго розглядала своє відображення, наче бачила там чужу жінку.
— Знаєш, мамо, мені здається, що я просто не створена для цього всього. Для цих вечерь, для спільних вечорів. Мені простіше одній.
— Це ти зараз так кажеш. Поки ти молода і в тебе є сили. А коли прийде час, коли захочеться просто притулитися до чийогось плеча, а поруч нікого не буде?
Вона не відповіла. Просто вимкнула світло і пішла в спальню.
Я вийшла на вулицю, де вже починався дрібний дощ. Холодне повітря приємно охолоджувало обличчя. Мені було жаль Захара, бо він щиро намагався зберегти цей шлюб. Мені було жаль Ніну, бо вона сама не розуміла, що власноруч зруйнувала своє щастя заради ілюзорних досягнень.
Ця історія не про їжу і не про кухню. Вона про те, як ми перестаємо бачити людей за своїми цілями. Як ми забуваємо прості речі, які тримають нас разом. Ніна досягла свого підвищення, тепер вона керує великим відділом. У неї нова машина і гарний одяг. Але щовечора вона повертається в квартиру, де пахне тільки тишею.
Захар тепер живе в іншому місті. Кажуть, він знайшов жінку, яка не має великих амбіцій, але має велике серце. Вони часто гуляють у парку, тримаючись за руки, і він виглядає значно краще. Я іноді телефоную йому, і ми розмовляємо про дрібниці. Він ніколи не питає про Ніну, а я ніколи про неї не розповідаю.
Днями я знову була в доньки. Вона замовила дорогий суші-сет і запропонувала мені. Ми сиділи в її ідеальній кухні, де все блищало від чистоти, бо ніхто нічого не готував.
— Ти щаслива? — запитала я її прямо.
Ніна на мить замислилася, відклала палички і подивилася на мене довгим, стомленим поглядом.
— Я успішна, мамо. Хіба це не одне і те ж саме?
Я не знала, що їй відповісти. Для неї світ став схемою, де кожна дія має приносити прибуток. Але кохання не приносить прибутку в грошовому еквіваленті. Воно вимагає часу, який вона не готова була віддавати.
Кожен із нас обирає свій шлях. Хтось обирає кар’єру, хтось — сім’ю, а хтось намагається балансувати. Але чи можна бути по-справжньому успішним, якщо вдома на тебе чекає лише холодна стіна і відчуття того, що ти нікому не потрібен, крім свого роботодавця?
Чи варто приносити в жертву стосунки заради високої посади, і де та межа, за якою успіх перетворюється на повну самотність? Що б ви обрали на місці Ніни, якби знали, що ціна вашої кар’єри — це назавжди втрачена близька людина?
