Все почалося два місяці тому. Точно пам’ятаю, що була середа. Я поспішав додому, у нас влаштовувалося якесь сімейне свято.
Близько сьомої години вечора я вийшов з офісу, добіг до зупинки і, ледве встигнувши, скочив у тролейбус, що від’їжджав.
Я почав шукати очима кондуктора, щоб розрахуватись за проїзд, але замість кондуктора побачив дівчину. Ні, не так!
Біля кабіни водія стояла вона. Вона!
У плямистому кожушку, з накинутим капюшоном. Висока, струнка, красива, з дивовижними очима і русявим хвилястим волоссям.
Я розглядав її, як картину Рафаеля, вигляд у мене, схоже, був дуже кумедний, тому що, помітивши мій погляд, вона посміхнулася – і я пропав!
Всю дорогу я не зводив із неї очей, а коли дівчина попросила водія випустити її на світлофорі, я вискочив за нею.
– Дівчино! – крикнув я.
Вона обернулася.
– Дівчино! Вибачте, я всю дорогу вами милувався. Як вас звати?
– Ліля, – голос її, як мені здалося, трохи здригнувся.
– Я зараз дуже поспішаю, давайте з вами якось зустрінемося.
– Навіщо?
– Посидимо, пройдемося, поспілкуємося.
– Ну, добре, – Ліля продиктувала одинадцять цифр.
– Номер вигаданий? – я спробував жартувати.
– Ні, мій, – і пішла.
Забувши про дружину та сина, я здійнявся, окрилений заповітними цифрами Лілиного телефону.
Два дні я їй не дзвонив. Що я скажу? Що в мене сім’я та «однушка» на околиці міста? Що нудна робота та дуже мало перспектив?
Що крім походу в кіношку і лавок у сквері, мені більше нічого їй запропонувати? А потім я зібрав речі та поїхав на Захід.
А потім – нічого. Зовсім! Чи я хоч подзвонив цій Лілі?
Так, подзвонив. Трубку взяв якийсь чоловік, я вибачився, сказав, що помилився номером.
Навіщо ж я зібрав речі?Як сказати. Просто я дружину двічі назвав Лілею.
Живу тепер у Празі. Сину аліменти перераховую. Вільна птаха.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
