Та розповім детально. Дочка моя Вероніка чомусь впевнена, що всі батьки мають дітям купити по квартирі. Не знаю, звідки у неї такі думки, але мені, як матері трьох дітей, такий варіант явно не підходить. І іпотеку, яку дочка вимагає на себе оформити, а вони будуть платити, я теж брати не буду. Занадто вони несерйозні ще для іпотеки.
У мене троє дітей, яких я виховувала сама. Я раптово овдовіла, а нових стосунків я не створила, не до того було. Мені дуже допомагали батьки і свекруха, але було все одно важкувато. Та ми всі разом справилися, діти мої виросли, завжди було, що їсти і що вдягти.
Вероніка, старша дочка, їй зараз двадцять вісім років. Є ще два сина, вони двійнята, їм по двадцять років, вони живуть у великому обласному центрі, вчаться на заочному, працюють і грошей у мене не просять, кажуть, що самі дають собі раду. Вони взагалі завжди були більш самостійними і зібраними, ніж сестра.
Вероніку я вчила на очному, платила за її навчання. Після університету вона влаштувалася на роботу, почала зустрічатися з хлопчиком, п’ять років тому вони одружилися. Я молодим особливо допомагати не могла – мені треба було ще двох телепнів доучувати і на ноги ставити. Молоді ніби як розуміли і не ображалися.
Коли сини вилетіли з гнізда в самостійний політ і влаштувалися на новому місці, я змогла зітхнути вільніше. Нарешті можна було пожити для себе. Діти подорослішали і самі себе забезпечували, до онуків справа ще не дійшла – саме те.
Але якщо сини самі гребли лапками у напрямку до світлого майбутнього, то дочка вирішила піти по шляху найменшого опору. Вона з чоловіком попросилася жити до мене під слушним приводом – збирати на іпотеку. До цього вони орендували квартиру і Вероніка постійно скаржилася, що відкладати не виходить.
Я погодилася, квартира трикімнатна, як-небудь та розійдемося. Зажили разом. Молоді то друзів приведуть, то самі прийдуть пізно і шумлять півночі, то сваритися почнуть. Мене це все втомлювало, бо я хотіла хоч якийсь час пожити в тиші і спокої.
Я з ними розмовляла, і вони на якийсь час затихали, а потім все починалося спочатку. Серйозний конфлікт трапився, коли молодь відзначала підвищення зятя по службі, а я в своїй кімнаті мучилася від мігрені. Хто відчував подібне, той зрозуміє, як це важко переноситься.
Я попросила бути тихіше раз, вдруге. Потім покликала Вероніку і сказала, щоб разом з друзями йшли гуляти де інде. Вона надулася, але прохання виконала. Компанія пішла. Потім ходили з зятем удвох ображені. Але мене це чомусь мало турбувало.
Через кілька днів дочка прийшла до мене з розмовою. Під одним дахом нам, мовляв, уживатися важко, та й народжувати їй уже пора. Але не у мене або на чужій квартирі це робити. Я не розуміла, куди вона веде. А виявилося все просто.
– Ми дізнавалися, нам іпотеку не схвалять, оскільки у нас з Дімою офіційна зарплата маленька. Давай ти її на себе оформиш, а ми будемо платити?
– Ви ж нічого не зібрали, яка іпотека? А перший внесок?
Вероніка сказала, що на перший внесок їм готові дати гроші батьки зятя. Я запитала, навіщо тоді вони переїхали до мене, якщо збирати їм нічого не треба, а дочка зітхнула і сказала, що вони хотіли назбирати ще грошей, щоб перший внесок був побільше, а відсоток, відповідно, менше. Але у них не виходить.
– Розумієш, ось якби у нас вже була іпотека, ми б її платили, а так просто складати кудись гроші, щоб вони лежали вантажем…
Зрозуміло, гроші молодим палили руки. Але як цікаво виходить – вони жили на всьому готовому, ні на що не скидалися, ні на що не збирали, а їм ще й не вистачало завжди, до кінця місяця часто у мене перехоплювали в борг.
– Ти ж казала, що ви гроші відразу на якийсь ощадний рахунок кладете? – уточнила я у дочки, але вона тільки опустила очі і промовчала. Це була красномовна відповідь.
Подумала я над пропозицією дочки, і відмовила, чим дуже її обурила.
– Ви не можете зараз кінці з кінцями зводити, хоча немає кредитів і ви живете у мене за спасибі, не скидаючись навіть на комуналку. І то займати примудряєтеся. А як ви збираєтеся платити іпотеку? – уточнила я.
Вероніка запально відповіла, що вони розберуться, це питання мене вже не має цікавити. А як не має, якщо іпотеку візьму я? Це псувати собі кредитну історію, мати постійне спілкування з представниками банку, а потім діти почнуть клянчити, щоб я в цьому місяці сама заплатила, а вони потім віддадуть – навіщо мені ці розваги?
Я хочу купити машину, про яку вже років двадцять мрію, а на це доведеться брати кредит. З іпотекою ж не факт, що мені його дадуть. А вже з іпотекою, яка сплачується через пень-колоду, точно не дадуть.
Це все я пояснила Вероніці, на що отримала у відповідь шквал обурення.
– Нормальні батьки дітей житлом забезпечують, а ти навіть іпотеку на себе оформити не можеш! – злилася дочка. – Батьки чоловіка нам на перший внесок грошей дають, а ти хоч копійку в нашу сім’ю вклала?
– А я повинна? Все, що я тобі повинна, я виконала – виростила, вивчила, у великий світ двері прочинила, з весіллям допомогла. Коли піду в кращий світ – поділіть з братами спадок. А що я тобі ще винна? У сватів одна дитина, а у мене вас троє. Мені кожному під квартирі купити? Так я не олігархиня, на хвилиночку.
Вероніка процідила, що якщо не можеш дітей забезпечити, то не треба було стільки народжувати. З’їхали вони від мене в той же день, хоча я їх не гнала.
У мене пропало взагалі будь-яке бажання допомагати дочці. Вероніка і так вчилася на очному і нічим більше під час навчання не займалася, а хлопчаки самі вступили на заочне і відразу пішли працювати, щоб платити за своє життя і навчання. Ось ніби одні батьки, одне виховання, а які різні вийшли діти!
Завтра звернуся до синів, щоб машину вибрати допомогли, у мене не так багато часу вже на втілення мрій, нехай я буду і не така матір, яка потрібна Вероніці.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
