Не думала я що рідна дочка так зі мною вчинить! Новину, що Василинка вийшла заміж, я дізналася по телефону.
Все згадую, як я у молодості мріяла жити у столиці, бути міською жінкою. Завжди при манікюрі, з ідеальною зачіскою та в неперевершеному вигляді. Але знаєте, любов є любов.
Я покохала хлопця із села, поїхала жити до нього. Так і накрилися мої мрії на той мідним тазом, зате я знайшла справжню опору і любов. Що ще треба у цьому житті.
Народилися у нас з Павлом син та дочка. Дочка Василина старша за сина на 8 років. Змалку вона мріяла поїхати жити в місто. Я дивилася на донечку і згадувала себе, думала, як вона схожа на мене. Тому ми з чоловіком і складали гроші з її дитинства ще, щоб бути в змозі відправити її вчитися до столиці.
Василинка виросла, поїхала до Києва. Ох, скільки гордості було у нас за дочку. Так, нам важко було оплачувати її навчання, утримувати її. Але ми були певні, що дочка відучиться, матиме гарну роботу, братові допоможе. Та й нам на старості підтримкою.
За роки навчання Василина додому приїхала разів зо два. Все розповідала, що дуже багато треба вчити, ми й не ображалися. Тим часом постійно надсилали їй гроші. Бідолашний наш Рома, наш син, обділений був багато в чому – все в ім’я освіти старшої сестри. Але навіть Роман розумів, що так треба всім на благо.
Після університету Василина отримала добру роботу. Ми всі чекали на неї в гості, а вона не приїжджала – знову зайнята постійно. А потім вона сказала мені по телефону, що в неї є хлопець. Чоловік той на десять років старший.
Мені було незрозуміло все це, такі стосунки, але я нічого їй не сказала. Дочка розповідала, що його дуже любить, він шановний столичний бізнесмен. Ну і добре.
А недавно дочка зателефонувала і сказала, що тепер уже одружена. У них із чоловіком було весілля, а нас не покликали. Не покликали, бо там усі з багатих сімей, а що нам там робити, селу неотесаному.
Я спитала, коли дочка приїде, а Василина знову відповіла, що зайнята. От я й зрозуміла, що ми втратили свою дочку. Тієї Василинки, яку я викохувала і виховувала, для якої ми жертвували всім – її більше немає.
Дуже прикро й сумно. Але я рада, якщо моя дочка справді щаслива. Вся надія тепер у старості на синочка.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
