fbpx
життєві історії
– Ну, а як він хотів? – міркує моя знайома, Ірина. – Жарти тут йому, чи що? Він дитину удочерив, перебуваючи при здоровому глузді. Ніхто його не змушував… У доньки був тато, який так-сяк, але аліменти платив, але В’ячеслав захотів переоформити її на себе. І що тепер, мені її одній тягти до повноліття? Ну ні! Нехай платить аліменти!

– …Ну, а як він хотів? – міркує моя знайома, Ірина. – Жарти тут йому, чи що? Він дитину удочерив, перебуваючи при здоровому глузді. Ніхто його не змушував… У доньки був тато, який так-сяк, але аліменти платив, але В’ячеслав захотів переоформити її на себе. І що тепер, мені її одній тягти до повноліття? Ну ні!

Ірина вийшла заміж за В’ячеслава, маючи п’ятирічну дочку від першого шлюбу. Дочка вона ростила одна майже з народження, колишній платив копійки і більше ніякої участі у вихованні дитии не приймав.

І на цьому тлі Ірину дуже підкупило ставлення В’ячеслава до її дочки – вони стали справжніми друзями. В’ячеслав навчив її кататися на роликах, зводив в похід, купив велосипед, пообіцяв собаку…

Дитина його просто обожнювала. І після весілля В’ячеслав щодо дочки не змінився в гірший бік.

Дівчинка кликала його «тато» і заглядала в очі.

– А може, мені її і правда удочерити? – через якийсь час запитав В’ячеслав дружину. – Ти не проти? Будемо вже все на одному прізвищі, сім’я як сім’я.

Іра була не проти, колишнійтеж із захопленням погодився – це ж йому аліменти більше не платити, щастя-то яке.

Оформили паперу, В’ячеслав став юридично батьком дочки своєї дружини.

Жили-поживали кілька років, все було добре, народилася друга дитина. В’ячеслав із задоволенням займався тепер уже двома дівчатками, не роблячи різниці на свою і чужу.

Проблеми почалися, коли у першої дочки почався перехідний вік.

І адже начебто нормальна сім’я, батьки добрі, дівчинка не кинута, а творить незрозуміло що. Почала хамити, прогулює школу, не вчиться, робить тільки те, що хоче, мати давно ні в гріш не ставить, а на В’ячеслава реакція одна:

– А ти взагалі тут хто такий? Батько? Не сміши мене! У мене справжній батько є, а ти мені ніхто!

Іра, начитавшись літератури, все намагається «по-хорошому»: терпить, спускає на гальмах, намагається зберегти відносини з буйним підлітком.

В’ячеслав в повній розгубленості. Він і уявити собі не міг, що в цілком нормальній сім’ї так буває.

– Був би пацан, я б його миттю до тями привів! – розводить він руками. – А тут ніби дівчинка. Та ще до того ж і не рідні. За грудки не схопиш, що не встряхнешь і ремені не даш…

Років чотири роки так було і краще не стало.

Яке там краще, навпаки – справа на всіх вітрилах до розлучення.

Сваритися стали через все, не тільки через дітей. Два рази вже брали тайм-аут, як роз’їдуться – у Ксенії все налагоджується. Дочка більш-менш поводиться пристойно, допомагає навіть. В’ячеслав повертається і знову починається війна.

Загалом, розлучення мабуть не минути.

Стали розмовляти конкретно вже, кому куди з’їжджати, як ділити майно і що з дітьми. Іра вимагає з В’ячеслава аліменти на двох дітей. І навіть не сумнівається, що так і буде – мовляв, твоя ініціатива була в удочерити, ніхто тебе за язик не тягнув.

І справа не в грошах навіть, бо до повноліття залишилося небагато часу.

В’ячеслав прекрасно розуміє, що юридично зобов’язаний платити, якщо вже так склалося. Але як по совісті? Чи повинна Іра в подібній ситуації вимагати дотримання формальності?

Зрештою, їй теж не позаздриш – залишається з двома дітьми, одна ще в школу не пішла та й іншу зараз якраз треба кудись визначати по життю, знань-то у неї не густо.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page

facebook