Ну фінансовою грамотністю у невістки в голові і не пахне. Ну скажіть мені, чим той візочок, в якому чотири роки тому їздив маленький Тимофійко, не підходить Марині тепер? Він новенький, я його берегла, хоч Марина й привезла мені його в село, щоб я знайшла для нього “нового” власника. Я ж його відпуцувала, обгорнула плівкою, щоб не порошився і відправила на горище, бо знала, що на одній дитині син з невісткою не зупиняться.
І ось цей час настав, Маринка при надії. Я б нічого не казала, якби в них друга дівчинка мала бути, бо колір візочка коричневий, але ні – хлопчик. То чим цей візочок їй не підходить?
А я знаю відповідь, бо любитель вона тринькати наліво і направо гроші мого сина. Але я вирішила її “провчити” і в неділю спакувала гарно той візочок і привезла до них в місто.
– Мамо, я ж вас просила віддати тим мамам, які цього потребують. Ви що, стільки років його “берегли”?
Я усміхнулася, бо думала, Марина мені дякую скаже, але замість цього вона мене на сходову клітку разом з тим візочком випхала.
– Ніхто малюка в цьому старому дранті возити не буде! Заспокійтеся, – наголосила Марина.
Аби тринькати тими грішми, я вам кажу. Ну велика пані, все нове їй має бути. Ну а во колись навіть сусідські діти возилися в тих візочках і нічого, а тепер великими панами поробилися, нема ради.
Я стояла на сходовій клітці й дивилася, як Марина зникає за дверима. Візочок, ретельно запакований у плівку, стояв поруч, як німа докірлива пам’ятка про мою «помилку». Зітхнула й потягла його назад до ліфта. Що ж, роз Марина вважає, що він нікому не потрібен, то хай так. Але всередині мене закипала образа.
Колись усе було інакше. Ми не шикували, не міняли речі з кожною новою дитиною, бо навіщо? Що заважало Марині скористатися тим візочком, що возив маленького Тимофійка? Він же добротний, дорогий був свого часу! Але ні, пані в нас із розряду тих, кому треба все новеньке, модне, сучасне. Вона навіть уявити собі не може, що таке ощадливість!
По дорозі назад я ще довго думала, як же так сталося, що молодь зовсім не цінує гроші. Мій син добре заробляє, але це ж не означає, що можна розкидатися грішми! Я ще добре пам’ятаю, як важко було збирати кожну копійку, як доводилося відкладати, аби купити дітям щось путнє. І не лише моїм дітям! Адже сусіди, куми – усі так жили.
Коли приїхала назад у село, поставила той нещасний візочок посеред кухні й довго на нього дивилася. І що мені тепер із ним робити? Уже майже вирішила виставити його на якусь благодійну групу в інтернеті, але потім передумала. Якщо Марина вважає його старим, то хтось інший теж так подумає. І ось уявіть: хтось візьме його, та ще й скаже «фу, старйо!». Ото буде мені прикро.
Але наступного дня сусідка Ганна зайшла на чай, побачила мій візочок і тільки руками сплеснула:
– Ой, Галько, та він же як новий! Ти що, справді хочеш його віддати?
– А що з ним ще робити? – зітхнула я.
– Ну, в нас тут у сусідньому селі молода дівчина на світ дитя привела, а грошей у сім’ї небагато. Може, їй віддамо? Буде тобі вдячна.
І тут я подумала: може, воно й на краще? Якщо Марині не треба, то хоч комусь стане у пригоді.
Того ж вечора ми з Ганною поїхали до тієї дівчини. Вона жила в маленькому будиночку разом із своєю бабусею. Коли ми принесли візочок, її очі засвітилися від радості. «Ой, який гарний!» – казала вона, і я відчула справжнє полегшення. От кому справді потрібно, той і вдячний.
Але думка про Марину не покидала мене. Хоч би одна добра душа навчила її цінувати те, що має! Ні, не в тому сенсі, що треба бідувати чи ходити в обносках, але ж навіщо все міняти, навіть коли річ у чудовому стані? Чи це в них тепер така мода?
Наступної неділі син знову зателефонував. Чула, як у трубці у нього в голосі змішалася і невпевненість, і роздратування:
– Мамо, а навіщо ви знову почали цю тему? Марина ображена, каже, що ви не поважаєте її вибір.
– А що тут поважати? – обурилася я. – Візочок добрий, дитині ж все одно, новий він чи ні!
– Мам, – зітхнув він, – ну зараз усі так роблять. Хочеться чогось нового, сучасного. Це нормально.
– А жити з розумом – ненормально? – не вгамовувалася я. – Ви ж гроші витрачаєте так, ніби вони вам з неба падають!
– Мам, давай не будемо сваритися, – сказав син, і я почула в його голосі втому.
Ми поклали слухавку, а я так і залишилася сидіти на кухні з чашкою остиглого чаю. Невже я справді так не розумію сучасну молодь? Чи, може, вони не розуміють нас?
А що ви думаєте, дорогі читачі? Чи справді зараз усе настільки змінилося, що вже не варто берегти старі речі для майбутніх дітей? Чи ощадливість – це вже зовсім нечесно в сучасному світі?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
