— Ну і добре! — заявила свекруха, коли я сказала, що готуватиму собі сама. Це “добре” прозвучало як початок бурі на кухні, де моїм єдиним союзником була маленька пляшка оливкової олії. Я не хотіла конфлікту, але відчуття важкості після її їжі змусило мене піти на такий відчайдушний крок.
Мене звати Уляна, і мені тридцять два роки. Ми з чоловіком Сергієм одружені вже п’ять років, і, чесно кажучи, у нас чудове життя. Єдина “річ” у нашому сімейному житті, яка іноді викликає в мене легке напруження, це, власне, його мама, моя свекруха пані Галина.
Пані Галина – жінка з дуже чіткими, як вона вважає, принципами і поглядами на життя. Вона справжня “стара школа”, як її часто називає Сергій. Це, звісно, чудово, але її принципи часто поширюються і на наше життя.
Здебільшого ми живемо окремо, і це нас рятує. Але щороку на початку серпня ми їдемо на тиждень до неї у село. Вона живе у старому, але дуже доглянутому будинку, має великий город і квітник. Сергій завжди рветься їхати, бо це можливість “видихнути” від міської метушні, допомогти мамі по господарству і, як він каже, – наїстися справжньої домашньої їжі. І ось тут починається моя “весела” частина тижня.
Я, чесно кажучи, дуже уважно ставлюся до свого харчування. Я не дотримуюся суворих дієт, але намагаюся вибирати продукти з розумом. Вживаю багато свіжих овочів, нежирне м’ясо і, якщо вже готую, то використовую хороші олії – наприклад, оливкову, чи авокадо. Словом, здоровий спосіб життя для мене – це не тренд, а вибір.
Пані Галина ж, навпаки, вірна традиційному харчуванню. І це означає, що у неї на кухні панує – соняшникова олія. Та ще й, як вона любить казати, – “по-домашньому рафінована”. На цьому вона не зупиняється, на її кухні у пошані смалець і маргарин.
Звісно, я розумію, що не можу приїхати і змінити її звички, але я завжди намагаюся пояснити, що деякі продукти мені просто не підходять. Пані Галина, на жаль, мої пояснення пропускає повз вуха.
— Улянко, ти знову свої олійки возиш?
— Мамо, я ж казала, мені від рафінованої олії не дуже добре. Краще оливкової трохи додам.
— Скільки ж можна! Що ж це за така недуга, що наша, домашня олія тобі не смакує? Моя мама все життя на ній готувала, і нікому погано не було. Це все ваші міські забаганки.
Цьогорічна поїздка виявилася особливо “насиченою”.
Ми приїхали у неділю ввечері. Пані Галина, як завжди, накрила великий стіл. На столі – смажені котлети, печінка з цибулею, картопля смажена, і все це плавало у величезній кількості олії. Я спробувала відмовитися, але пані Галина не приймала відмову.
— Уляно, ти нічого не їси! Ти така худюща. Що ти там у своєму місті їж, нещасний горох? Їж, дитино, це ж корисно, і на здоров’я!
Я розуміла, що їй приємно нас годувати, тому вирішила з’їсти щось, що містило менше жиру. Я потягнулася до свіжого огірка.
— Огірок – це водичка! Я тобі ще котлетки покладу. Скуштуй, вони такі м’якесенькі, на сальці смажені.
Я ледь з’їла половину, але вже відчувала важкість.
Наступні дні пройшли у схожому ритмі. Сніданок – омлет, смажений на величезній кількості маргарину, обід – борщ із засмажкою, після якої шлунок скаржиться, вечеря – знову смажене. Я намагалася їсти якнайменше, але це було складно.
Одного ранку я вирішила діяти. Поки пані Галина була на городі, я дістала з валізи свою улюблену олію авокадо. Поставила її на полицю і вирішила, що тепер буду готувати собі, принаймні сніданки, сама.
— Сергію, ти що їстимеш? Я зараз собі зроблю яєчню.
— Яєчню? Я краще мамин омлет з’їм. Смачний!
— Смачний, але я хочу свій.
Сергій подивився на мене з розумінням. Він знав, що я не вигадую.
— Добре, котику. Готуй собі, що хочеш.
Я взяла сковорідку, додала трохи своєї олії, розбила яйце. Яєчня вийшла, як завжди, ідеальна – ніжний жовток, хрустка біла облямівка. Я насолоджувалася нею, коли на кухню зайшла пані Галина.
Вона зупинилася і подивилася на мене, а потім на мою олію. Здавалося, вона побачила на полиці якийсь заборонений предмет.
— Уляно, що це?
— Мамо, це моя олія. Я ж казала, що вона мені краще підходить.
— Яка олія? Це що, ти моєю не користуєшся? Якась закордонна, мабуть, коштує, як мій тиждень праці!
— Вона просто корисніша.
— Корисніша? За мою олію, яку моя сусідка робить? Це ти мені натякаєш, що я не вмію готувати, чи що?
Її голос був напруженим. Я відчула, як мої щоки спалахнули. Сергій, який почув розмову, зайшов на кухню.
— Мамо, ну що ти починаєш? Уляна просто себе краще почуває після неї. Все.
— А я себе почуваю добре після моєї! І мої гості повинні їсти те, що я даю. Боже, якийсь тиждень, як приїхали, і вже свої порядки заводиш.
Я відчула себе дуже ніяково. Свекруха стояла, схрестивши руки, а в її очах було справжнє обурення.
— Мамо, це моя кухня, і я вирішую, що тут буде.
— Так, твоя кухня, але ж я готую. Або ти готуй сама.
Ці слова були для мене як дзвіночок.
— Добре, мамо. Я сама готуватиму. З сьогоднішнього дня.
— Ну і добре!
Настрій був зіпсований, але я була рішучою. До кінця тижня я готувала собі сама, використовуючи свої продукти. Я робила легкі салати з оливковою олією, запікала овочі, їла фрукти. Пані Галина при цьому іноді кидала на мене колючі погляди.
— Сергію, подивися на неї! Вона ж нічого не їсть! Вона ж собі нашкодить.
— Мамо, вона їсть. Просто своє. Не хвилюйся.
— Як не хвилюватися? Вона в моєму домі, і я не можу її нормально нагодувати!
Вона навіть намагалася сховати мою олію. Якось я знайшла її не на полиці, а глибоко у шафі, за старими банками.
— Мамо, це ви зробили?
— Що зробила? Я не знаю, про що ти. Може, вона сама впала.
Ми дивилися одна на одну. Її обличчя було непроникним. Я розуміла, що це не “впала”, але вирішила не загострювати. Я просто поставила свою олію на стіл. Так, щоб вона завжди була на виду.
Коли ми їхали додому, я відчула полегшення. Тиждень був важким не стільки фізично, скільки морально.
Сергій обійняв мене, коли ми сіли в машину.
— Я бачив, як тобі було. Дякую, що не влаштувала сварку.
— Сергію, я просто хочу жити за своїми правилами. Це не напад на твою маму, це турбота про себе.
— Я знаю. Наступного разу ми приїдемо зі своїм холодильником.
Ми засміялися. Але я вже прийняла рішення. Наступного року я куплю невеликий набір якісних продуктів і привезу все, що мені потрібно, включно з олією, на якій я звикла готувати. Я не хочу більше відчувати себе заручницею чиїхось кулінарних традицій.
Це не про економію, це не про вибагливість, це про повагу до свого вибору і про самопочуття. Кожен має право їсти те, що йому підходить, навіть у гостях.
А ви, дорогі читачі, що думаєте про такі ситуації? Чи стикалися ви з тим, що ваші родичі не приймають ваших харчових звичок? Чи варто було мені з самого початку просто сказати: — Я привезу своє, і крапка, щоб не було таких сцен?
Поставте вподобайку, якщо вам знайома така ситуація, і напишіть свій коментар нижче. Мені дуже важлива ваша думка!
