Ну навіщо бабусі – мами, свекрухи – і дідусі розпещують онуків? Щоб дитина виросла егоїстом? Щоб потім батькам на голову сіла? Невже вони не розуміють, що роблять “ведмежу” послугу? Ну ось, приміром, цей випадок.
У моєї подруги проблема. Старша дочка стала дуже розпещеною і не приймає на свою адресу нічого, крім згоди, всі повинні з неє погоджуватися, танцювати під її музику. Вимагає називати її тільки принцесою, а не по імені і без зменшувально-пестливих слів, вимагає до себе постійно підвищеної уваги.
Це все – результат потурання з боку бабусь і дідусів. Дівчинці мало не з самого народження задовольнялисся всі примхи, купувалися іграшки, на які вона покаже пальцем, і навіть коли дитина не дуже добре себе вела, то її не карали, аргументуючи це тим, що дитина маленька і ще нічого не розуміє!
Зараз дівчинці 6 років, а ситуація не змінилася. У дівчинки, до того ж, проблеми з однолітками, бо вона ображає інших дітей і може штовхнути або вдарити. У дитячому садочку на неї вже багато разів скаржилися.
Подруга намагається боротися з цим, але її ігнорують. Свекруха продовжує називати внучку «моя принцеса», а ніяк не інакше. Вкладає їй в голову, що вона найкраща і краща за інших дітей.
Моя подруга втомилася сперечатися з нею. Нещодавно, до речі натрапила на один відео ролик однієї відомої світської левиці, де було організовано свято для її п’ятирічної дочки, в якому до неї зверталися не інакше, як принцеса, захоплювалися її красою і навіть підготували для неї урочисту коронацію.
Невже батьки не розуміють, що в деяких випадках тільки шкодять своїм дітям таким ставленням? Адже дитина починає і справді думати, що вона особлива і краща, ніж інші діти.
Моя подруга, звичайно, не така багата, але ситуація в чомусь схожа. І достукатися до свекрухи і своєї мами, яка так само поводиться з онучкою, не може.
А як ви вважаєте, чи варто так балувати дітей, або все ж краще виховувати їх строгості? А якщо балувати, то як це робити, щоб не перегнути палицю? Де золота середина?
Автор: Дарина
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило