– Ну ось батьку, проходь, це кімната буде твоєю, – молодий чоловік відчинив двері в маленьку вузьку кімнатку схожу на комірчину. Старий скривився і глянув благально на сина:
– Не зможу я тут, Павлику, відвізи мене назад, серце не лежить до твоїх кутів…
Павло важко зітхнув, шкода йому було батька та й він прекрасно розумів якого це кинути рідний дім, де все так близьке серцю і виїхати в чуже місто, нехай навіть до рідного сина. Але батькові потрібна була кваліфікована медична допомога, де в селі таку знайдеш?
– Нічого синку, не переживай, я як-небудь один цілком справлюся, тай руки ноги цілі, а серце… воно розбите вже давно, як Поліна пішла…
– Батьку, зрозумій, не можу я тебе в селі залишити. Як ти собі це уявляєш? Тим більше тобі треба ліки приймати по годинах, постільний режим тримати. Люба спеціально відпустку взяла, щоб доглядати за тобою.
– Без потреби мені ваша допомога, там все рідне: стіни, дерева, сад, може я слідом за матір’ю і піду…
Всі розмови з батьком закінчувалися одним і тим же. Та що вже там, все життя він був упертим і незговірливим, але тоді то була вона… а зараз… з її відходом батька нібито підмінили.
Поліна з Дмитром все життя прожили душа в душу.
Одного разу побачивши на весіллі у двоюрідної сестри молоду, красиву реготуху з довгими, чорними, як смола косами, молодому Петрові більше ніхто був не потрібен. Красуня виявилася міською подружкою нареченої, яка приїхала на її весілля зі своїм хлопцем.
– Що це за дівчина сидить праворуч від Нінки? – все цікавився хлопець.
– Хто ж? А, це Поліна, подружка її, – посміхалася мати Ніни – що, сподобалася?
Петро почервонів, а потім кивнув, опустивши очі в підлогу. Того вечора він так і не наважився підійти познайомитися, чи то від своєї природної скромності, чи то тому що вона була не одна. А через день взяв квиток на автобус до міста і поїхав свою долю назустріч.
Хлопець не знав адреси дівчата, тільки ім’я та інститут, в якому вона навчалася. Так він і простояв біля дверей навчального закладу два дня з букетом квітів, на третій день хлопець нарешті то познайомився зі своєю майбутньою дружиною!
Наступні кілька місяців він жив в місті, працював на будівництві та доглядав за своєю красунею – подругою. А пізніше зробив їй пропозицію і молоді поїхали до батьків Петра в село, там і народився Павло через кілька років. Більше діток в сім’ї не було, всю свою материнську ласку і любов Поліна дарувала своєму єдиному синочку і коханому чоловікові.
Півроку тому її не стало після тривалої хвороби, коли дружина пішла важко переживав чоловік. Павло, бачачи, що батько почав потихеньку здавати, забрав його в місто, де зовсім недавно влаштувався зі своєю молодою дружиною.
***
– Ну що, Люба? Як він? – цікавився прямо з порога Паша кожен день повертаючись з роботи.
– Ох і не питай, весь день лежить дивиться в стелю або сидить біля вікна, я йому і кіно старе включаю і на прогулянку покликом, он книг цілу стопку з бібліотеки принесла..Уколи медсестра приходила зробила, а от ліки він не п’є ні в яку, – скаржилася жінка.
– Ну гаразд, не переживай, я поговорю з ним…
Так пройшла зима, з першим весняним променем дід Петро пожвавився, почав потроху виходити на вулицю і довго просиджувати в альтанці, спостерігаючи за малюками, резвящимися на дитячому майданчику. Люба часто дивилася за ним з вікна, готуючи вечерю.
Вона шкодувала старого, своїх то батьків у неї не було, останнім часом він почав частіше заговорювати про свій покинутий будиночку, про город. Просився додому. Сумував більше, ніж раніше.
***
Того ранку у жінки був прийом у лікаря. Вона побігла раніше, щоб зайти однією з перших, встигнути до того, як дідусь прокинеться.
– Ну що Любов Петрівна, прийшли ваші аналізи, все в нормі, лікування пішло вам тільки на користь.
– Лікар., я правильно зрозуміла, я все-таки зможумати дітей? – не вірячи своїм вухам прошепотіла молода жінка.
– Так, – посміхнувся лікар.
– Ви не уявляєте, як довго ми цього чекали!
Люба бігла додому по весняних калюжах, світися від щастя! Зупинившись біля дитячого майданчика вона ніби побачила там себе з Павлом і маленьким хлопчиком – їх синочком! Так вона простояла якийсь час, зовсім забувши, що з ранку повинна прийти медсестра на ранкові процедури.
Двері були відчинені… а дідусі Петра вдома не було. Кинулася Люба на вулицю – нікого, в місцевий магазинчик – не бачили, лише сусідка, випадково зіткнувшись з нею на майданчику розповіла, що відразу ж після її відходу дід вийшов з квартири в своєму старенькому плащі з дорожньою…
***
– Хороший рік, урожайний, – говорив батько, походжаючи по стежці між грядками, – ех шкода матері немає, вона б заготовок накрутила, варення наварила на всю зиму. Ну що синку вирішили? Будете до мене переїжджати? Як бачиш, будинок ще міцний, місця всім вистачить. Робота для тебе знайдеться на фермі.
– Батьку, я щось не проти, але ось Люба…
– А де вона? Ти вже три місяці тут, дружина при чоловікові повинна бути.
Павло зітхнув, хто ж знав, що їй так важко буде піти з роботи: то одне, то інше, то сама Люба вирішила ще на місяць залишитися – зарплату раптом підняли, щоб тут на перший час вистачило.
– Рідна, ну що там тебе тримає, приїжджай, ми з батьком будинок поправили, дах відремонтували, город засадили, все своє до осені встигне, не вистачає лише тебе.
– Так все я розумію, Паш, поки не можу, зрозумій… ні, все добре, краще не буває. Ну все, зателефонуємо завтра ввечері.
…Під кінець серпня рано вранці тихо рипнули хвіртка. Вона йшла по доріжці повз кущів акації, старої, похилої яблуньки біля дерев’яної альтанки. Підійшовши до неї, жінка сперлася і віддихалась ніжно погладив вже трохи кругленький живіт.
– Люба! Я вже думав ти ніколи не приїдеш! – вибіг назустріч дружині Павло.
– Дурненький! – засміялася жінка – куди ж я від тебе піду.
Від Паші не вислизнула округлилась фігура дружини, слабка надія засвітилася в очах.
– Так! Я ж весь цей час в лікарні пролежала на збереженні, зараз вже все добре, – посміхнувшись сказала Люба – у нас буде хлопчик!… А не сказала відразу – так боялася наврочити…
Через шість місяців дід Петро взяв на руки свого першого довгоочікуваного онука. Ось воно – найдорожчий скарб, ось він – маленька людина, заради якого він тепер буде жити!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
