Ну ось знову повідомлення з Нової пошти – мішки від свекрухи Тамари Іванівни прийшли. Постійно відправляють нам свої речі, мішками цілими!
Не знаю, як пояснити родині чоловіка, що ми не потребуємо у їхніх ганчірках. Постійно відправляють нам свої речі, мішками цілими!
Ну ладно ще дитяче, немовляті без різниці, що носити – рожеве або блакитне. Але серед дитячих речей більшість ще з часів дитинства мого чоловіка. Все з запахом, розлазиться від старості. А свекруха з Мариною, сестрою чоловіка, з видом благодійників все надсилають і надсилають нам мішки.
– Гуманітарна допомога молодій сім’ї, ги-ги-ги, – сміється Марина.
Жіночі речі в цій «допомозі» – просто без слів. У мене 42 розмір одягу, у свекрухи 54, а у її дочки 48. І вони вважають, що це лахміття, заношене до дірок, сукні та костюми «ідеально сядуть по моїй фігурі». Так я навіть міряти подібне не хочу! Таке відчуття, що як купили, так і носили, не знімаючи і не стираючи, а потім – в мішок і мені в «подарунок».
Я не шуткую. Мішки з б/у-шним барахлом вони нам ще й дарують на свята. Собі в подарунок замовляють плойки-мультиварки-м’ясорубки-гроші, а у відповідь: отримай невістонька мішок з мотлохом. Чоловіку пощастило – йому взагалі нічого не дарують. Свекруха так і каже:
– Ой, раптом не вгадаю з подарунком. Ти сам собі купи щось, а я потім гроші віддам, скажеш скільки.
Чоловік повівся тільки один раз – купив собі килимки в машину і до мами з чеком прийшов.
– У мене зараз немає, потім віддам.
«Потім віддам» триває вже шостий рік.
Якось у мене здало терпіння, і я назбирала серед своїх речей все те, що більше не ношу. Склала в мішок і подарувала Марині на день народження. І знаєте, яка реакція була?
– Пішла геть з нашого будинку, притягла мотлох якийсь, ще й маленьке. І це подяка за те, що ми з мамою вас утримуємо? – мало не волала зовиця.
Ось як! Вони, виявляється, нас утримують. Або я недочула, і було сказано: ми з мамою вас за діток нетямущих тримаємо?
Образу, завдану мною сестрі чоловіка, можна було змити тільки сертифікатом в СПА.
– Вам пощастило, я відхідлива. Купуйте сертифікат – і без образ, – весело цвірінькала Маринка.
Наступним, після Марининого, був мій день народження. Родичок чоловіка я не запрошувала, самі прийшли, приїхали маршруткою з сусіднього райцентру. Моя мама з відвислою щелепою дивилася на мішок. Коли я їй розповідала про подачки свекрухи, вона мені не особливо вірила, вважала що я перебільшую.
– А ось і ми! Дивися, що ми тобі принесли і радій! Одягу у тебе – на 5 років вперед, носити – не переносити, – весело сказала Тамара Іванівна, втягуючи мішок в кімнату. Побачивши мою маму, вона додала: – І гроші ще, сама щось купиш.
З урочистим видом вона витягла з гаманця купюру в п’ятсот гривень. Я не хотіла брати. Знала, що неспроста це, ой як не просто так. Щоб моя дорога свекруха подарувала таку суму? Такого просто так не може бути.
А потім думаю, дають – бери. Взяла папірець. Чоловік, приємно здивований щедрістю матусі, хлюпнув їй шампанського. Сестра чоловіка сіла за стіл, попередньо притягнувши великий кухоль з кухні. Мама шепнула мені:
– І все-таки, ти перебільшуєш.
– Ні, мамо. Все найцікавіше почнеться, як ти підеш. Адже це тобі пил в очі цією купюрою пустили. Відчуваю, весело буде, – зітхнула я.
Шампанське і салатики закінчилися, торт був з’їдений. Моя мама відбула додому. Почали збиратися і свекруха з Маринкою. Непросту розмову з повернення п’ятисот гривень тисяч почала зовиця:
– Розумієш, мама не розрахувала трохи, тобі доведеться повернути гроші.
Не знаю, чому, але мене переклинило. Я навідріз відмовилася повертати гроші. Мені їх подарували? Подарували. Вони мої? Мої. Свекруха хотіла показати свою щедрість перед моєю мамою? Показала. Я тепер тут до чого?
– А Ви в курсі, що дароване не забирають?
– Дитинко, звичайно я в курсі. Я переплутала. Хотіла дати купюру в 100 гривень, але дісталася ця, – зарозуміло заявила Тамара Іванівна.
Так-так, сто вона хотіла подарувати. Там, в гаманці, більше нічого і не було, крім п’ятисотки. Гроші свої я твердо вирішила відстоювати до кінця.
– Сину, відбери у дружини гроші і віддай мені.
– Мамо, як я можу забрати у власної дружини подарунок моєї улюбленої мами? Це буде дуже некрасиво, – посміхнувся Денис.
– Ви змовилися, так? Жадібні ви люди, готові обібрати бідних самотніх жінок, – свекруха майже плакала.
– Добре, я поверну гроші, – сказала я.
Свекруха пожвавилася, досить посміхнулася і простягла руку.
– Тільки відразу після цього ми поїдемо до Вас додому і я, в свою чергу, заберу всі подарунки, які ми з чоловіком Вам дарували. Підходить? – я дійсно вважала, що так буде чесно.
Свекруха з Маринкою гарячково прикидали-міркували, що ж краще: отримати 500 гривень зараз і позбутися майже всієї побутової техніки в будинку, або відпустити з миром цей злощасний папірець.
Прийнявши рішення, вони почали збиратися додому. І – яка радість! – мішок вони забрали з собою і сказали, що ніколи нам більше не допоможуть і ні копієчки, ні одежиночки не дадуть!
Щастю моєму не було меж! Чесне слово, це було найкраще свято за останні кілька років. А якщо ще щось надішлють – я просто не піду це з пошти забирати, досить.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
