fbpx
життєві історії
– Ну-у… не такий вже я хороший, – заперечив він, похитавши головою. – Тут ви явно перебільшуєте. Хіба це подвиг – усиновити дитину? Тим більше, що… І він різко замовк, обірвав сам себе. – Тим більше, що? – насторожився я. – А це, знаєте, таємниця… – Ну, а все ж таки? – Бач, який цікавий. Хоча ми з вами навряд чи ще коли побачимося. А людина ви начебто порядна… Хочете, відкрию секрет?

Ми зустрілися випадково, в напівпорожньому вагоні електрички. Мій супутник і співрозмовник сидів на лаві навпроти, голос його звучав глухо, але чулася в ньому відверта радість, якою він поспішав поділитися.

Поруч з ним сидів чубатий синьоокий хлопчина років семи, з двома вудками, затиснутими в руці. Сам я не особливо був розташований до бесіди, але з ввічливості доводилося слухати, кивати, піддакувати.

– Дядьку Сергію! – вигукнув хлопчик. – А рибалити сьогодні будемо? Ти обіцяв.

– Раз обіцяв, значить, будемо, – і чоловік притиснув до себе хлопчика, і в цьому звичайному жесті я помітив незвичайну ніжність. – Черв’яків накопаємо – і на риболовлю.

– Там пічкурі ловляться, дядьку Сергію! І яльці! І харіуси!

– Щодо харіусов сумніваюся, – посміхнувся чоловік. – Ну та добре. Подивимося. Нам би свою станції не проїхати… – І він звернувся до мене: – Ми – до Сонячного, там у нас будиночок.

– Дача?

– Просто зняли з дружиною на літо, недорого. І місце гарне, річка поруч.

– І риби повно! – втрутився хлопчик.

– Це ваш племінник? – запитав я.

– Ні, – зніяковіло і радісно посміхнувся чоловік і знову привернув хлопчика, притиснув його до себе, ласкаво скуйовдив кучеряве волосся. – Це мій син… Ігорьок… прийомний син. Може, колись і почне татом називати.

– Ми ж щойно із рацсу, – продовжував чоловік. – Нарешті зареєстрували… Така тяганина, з глузду з’їхати!

Поступово ми розговорилися. З’ясувалося, що звати його Сергієм Івановичем, працює він інженером, з дружиною відносини прекрасні, дім – повна чаша, і машина є, і все, що хочеш, – а ось дітей немає.

– Я вже думав – може, бог покарав мене за якісь гріхи? – невесело посміхнувся Сергій. – Дружина так мріяла про дитину! І я, звичайно, хотів… Але час минав, а дітей все не було. І ось ми вирішили взяти прийомну дитину, усиновити. Дружина сама так вирішила. Без дітей, – каже, – все одно не життя… ну, і я з нею, звичайно, згоден. Я дуже люблю свою дружину.

Подібні зізнання можна почути нечасто, тому я відчував певну незручність. Якусь хвилину ми обидва мовчали.

– Дядьку Сергію, глянь – вертоліт військовий! – крикнув хлопчик, тикаючи пальцем в шибку.

– Це, Ігорьок, не військовий, а спортивний, – пояснив Сергій і знову повернувся до мене: – Так любить техніку, спасу немає. Уже машину водити навчився…

– Та що ви? – здивувався я. – Такий малюк?

Він кивнув. На смаглявому обличчі світилася відверта любов до чужого, здавалося б, хлопчика, який зовсім недавно, ось тільки що, став для нього сином.

– Як ви його знайшли щось? – запитав я. – Вибачте… може, при хлопчику незручно?

– Та що ви! – розсміявся Сергій Іванович. – При ньому можна про все говорити. Він життя розуміє правильно. Сім років, а дорослий мужик. Ось ви запитали, як я його знайшов? А я його давно знав і маму його знав… її минулого року не стало.

– Ви що, були знайомі?

– Так, були… Колись… І ось тоді я подумав: навіщо далеко шукати? Я ж його знаю, Ігорка, і він мене знає непогано… Залишився він зі старою бабусею, тій років вісімдесят, а то й більше. Отже – найкращий варіант. Сказав дружині, вона відразу погодилася.

– Ну, а батько? – заїкнувся я.

Сергій тільки рукою махнув:

– Який там батько… немає ніякого батька. Тобто не було. А ось тепер – є! І Катя, дружина моя, задоволена. Їй Ігорьок відразу сподобався. Та й сам він начебто швидко до нас звик. Тьху-тьху-тьху, тільки б не наврочити…

– А прізвище хлопчикові своє дали?

– А як же. Обов’язково. І по батькові, і прізвище. Все як годиться. Тепер він мій син за законом. Довелося, звичайно, повозитися – згадати страшно! Стільки тяганини… ви собі не уявляєте. І спільну заяву з дружиною кілька разів переписували, і всякі довідки представляли, і характеристики, скільки всяких паперів! Що найсмішніше – ніхто ж їх не читає. До справи пришиють, і все. Ціле розслідування довелося витерпіти. І ось сьогодні – все. Крапка! Документи у мене в кишені.

Сергій запропонував вийти в тамбур. Я охоче погодився, хоча ось вже півроку як не палю. Ігорьок залишився сидіти біля вікна.

Ми вийшли в тамбур.

– Не пропустити б станцію, – сказав Сергій, затягуючись. – Дружина чекає до обіду. Обіцяла приготувати борщ, біляші…

– Заздрю ​​вам, – щиро сказав я, зковтнув холостяцьку слину.

– Так пішли з нами? – швидко запропонував він. – А що? Пообідаємо, а потім – далі.

– На жаль, не можу, – зітхнув я. – До шефа їду, до начальника. У нього на дачі ремонт, а я обіцяв допомогти. До ночі хочу повернутися.

– Шкода. Катюша була б рада, вона любить гостей. – І він усміхнувся, а я відразу зрозумів, що посмішка ця адресована коханій дружині, яка чекає його десь там, на веранді, освітленій західним сонцем.

– Я такий радий, що познайомився з вами, – швидко сказав я, милуючись його засмаглим обличчям з різкими зморшками. – Нечасто доводиться зустріти нормального хорошу людину.

– Ну-у… не такий вже я хороший, – заперечив він, похитавши головою. – Тут ви явно перебільшуєте. Хіба це подвиг – усиновити дитину? Тим більше, що…

І він різко замовк, обірвав сам себе.

– Тим більше, що? – насторожився я.

– А це, знаєте, таємниця… – Він криво посміхнувся. – Про це я нікому не розповідав… навіть своїй дружині.

– Ну, а все ж таки?

– Бач, який цікавий. Хоча ми з вами навряд чи ще коли побачимося. А людина ви начебто порядна… Хочете, відкрию секрет?

– Ще б пак! Звісно хочу.

– Так ось, слухайте. Ігорьок – мій рідний син. Тобто він, звичайно, прийомний, все правильно… я його усиновив і все таке… Але він – мій рідний! Розумієте?

– Ні…

– Все дуже просто. Я знав його матір. Ну, і був у нас, так би мовити, епізод… втім, чого тут довго пояснювати? Був гріх.

– Ясно, – кивнув я.

– Ясніше нікуди. Адже я тоді й не думав одружитися. Змився, зник… А коли дізнався, що народився Ігорьок, взагалі намагався на очі їй не потрапляти. Вона мене, до речі, не видала – ні матері своїй не сказала, ні подругам, взагалі нікому…

– Вона мене дуже любила, – пояснив Сергій. – Зазвичай жінки в подібних ситуаціях більше думають про себе… а у неї було навпаки – вона про мене думала.

– Значить, кохала?

– Так. І жаліла. Боялася зламати мені життя. І мовчала. І ніхто – чуєте, ніхто! – досі нічого не знає. Ну, потім вже, пізніше, я став її зрідка відвідувати – наче випадково, мимохідь. Намагався допомагати, грошенят підкидав, але вона відмовлялася: подачок, мовляв, не треба. Лише на сина дозволяла глянути – і все. А коли дізналася про моє одруження – зовсім перестала пускати: заведи, мовляв, свого і милуйся. А я б і радий завести… Та все ніяк не виходило. І сам вже мріяв про дитину, а дружина – та взагалі просто не тямила себе від цього бажання. Так я ж вам уже про це розповідав?

– Коли дізнався, що син залишився без матері, я відразу вирішив усиновити Ігорка. Тому що – як же інакше? І дружина, коли я сказав їй про це, відразу погодилася. Вона, правда, хотіла, щоб дитина була зовсім маленька, ну, щоб, значить, привчити її до нас з дитинства, ніби ми і насправді тато з мамою… ви мене розумієте?

– Але я все-таки переконав дружину. Навіщо, говорю, обманювати дитину? Якщо заслужимо його любов – він і так нас визнає. А обманювати – ні до чого. Так і вирішили. І дружина потім погодилася, тому що… ну…

– Значить, крім вас, ніхто не знає, що хлопчик – ваш рідний син?

– Ніхто. І ніхто не повинен знати.

– А дружина?.. Але дружині щось сказали б! Що вже тепер приховувати? Мабуть, пробачила б.

– Та хіба я за себе турбуюся? Що ви! Мене вона, звичайно, пробачить. А син? Я за сина переживаю… Ні, краще вже буду приховувати і далі, ніж таку правду – назовні… Від правди, знаєте, на землі не менше горя, ніж від обману… Якщо я, як ви радите, все розповім дружині – її ставлення до Ігорка відразу зміниться. Почне ревнувати його – і до мене, і до неї…

– До тієї, якої вже немає?

– А як же! Ви не знаєте жіночу душу! Ще як буде ревнувати… Ні, вона, звичайно, жінка інтелігентна… але ж з природою не посперечаєшся! Природа своє візьме. Тому не треба. Хай вже краще моя дружина буде спокійна і щаслива. І син щасливий. Я думаю, Бог простить мене?

– За що вас прощати? – здивувався я. – У чому ваша провина?

– Як це – в чому?! Так я кругом винен! Перед усіма винен!

– Ось, здається, і наша станція! Точно – Сонячне.

Він відкинув і затоптав недопалок, квапливо посміхнувся мені, попрямував до сина, підхопив рюкзак і сітку з продуктами, потім швидко пройшов повз мене – і вже з перону крикнув, обернувшись і помахавши рукою:

– Прощавайте! Радий був познайомитися!

– Може, ще зустрінемося? – відгукнувся я.

– Навряд чи, – розсміявся Сергій. – Ми скоро їдемо звідси, назовсім. Тож – прощавайте!

– Будьте щасливі! – і я помахав рукою йому і хлопчикові Ігорю, який не знав і ніколи не дізнається, що дядько Сергій – його рідний батько.

Потім вони пішли геть, і двері вагона зачинилися, поїзд рушив, і я довго проводжав поглядом їхні фігури, мені раптом захотілося вискочити слідом за ними, і побути ще хоч трохи з цими людьми, котрі заслужили своє нелегке щастя…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page