– Ну як так можна? – не стрималась я, коли дізналася, що онуки тепер не їдять навіть звичайного пирога. – Тамаро, вони ж діти, а не дорослі зі своїми примхами!
– Мамусю, я просто намагаюся робити все правильно, – відповіла моя невістка, трохи напружено, ніби виправдовуючись. – У нас є план харчування, режим сну, і дієтолог рекомендував виключити солодке.
Я зітхнула. Ця розмова відбувалася не вперше, і щоразу я почувалася винною в тому, що виростила дітей без “планів і дієт”.
Мій син, Олег, одружився на Тамарі три роки тому. Вона тоді здалася мені гарною, серйозною дівчиною. Але вже після народження першого онука, Данилка, я почала помічати, що її строгість переходить усі межі. Що вже казати про другу дитину – Софійку.
Олег довго шукав своє щастя. Він був прекрасним сином – добрим, роботящим, але завжди надто вибірковим. Тамара стала для нього справжнім подарунком долі, як він сам казав. І я раділа за них.
Коли з’явилися онуки, моє серце наповнилося щастям. Але згодом ця радість почала змішуватися з подивом і розчаруванням. Тамара вважала, що знає краще за всіх, як виховувати дітей. І ця її впевненість не залишала місця для жодних порад чи допомоги з мого боку.
Одного разу вони залишили Данилка і Софійку у мене на пів дня. Тамара дала чіткі вказівки:
– Мамусю, ось список. Жодних солодощів, картоплі фрі чи соків із магазину. І, будь ласка, стежте, щоб вони не дивилися телевізор. Ось іграшки, книжки – їм це точно сподобається.
Я слухала і кивала, але всередині кипіла від нерозуміння. Хіба так можна? У дітей теж має бути радість, свобода. Але я промовчала, не хотіла псувати стосунки.
Того дня Данилко з Софійкою виглядали засмученими. Я спробувала розважити їх, як просила Тамара, але вони тільки нудьгували. Софійка тихенько запитала:
– Бабусю, а можна подивитися мультики?
– А що, мама не дозволяє? – здивувалася я.
– Не дозволяє… – опустила голову малеча.
– Гаразд, малята, у нас сьогодні буде справжній день радості!
Я ввімкнула мультфільми, приготувала картоплю фрі, а потім ми разом пекли пиріг. Діти були в захваті, сміялися, танцювали, навіть допомагали мені на кухні.
– Бабусю, ти найкраща! – сказав Данилко, обіймаючи мене на прощання.
Через кілька днів до мене приїхав Олег.
– Мамо, ми мусимо поговорити, – його голос був серйозним.
– Що сталося?
– Тамара сказала, що Данилко попросив у неї картоплю фрі і запитав, чому вдома не можна дивитися мультфільми.
– І що?
– Вона засмутилася. Вона думає, що ти не поважаєш її погляди на виховання.
Я не могла повірити своїм вухам.
– Олеже, я виростила тебе і твоїх братів без дієтологів і планів, і ви всі виросли здоровими та щасливими. Чому ти не можеш зрозуміти, що дітям потрібна і свобода, і любов?
– Мамо, це не про це. Просто ми хочемо зробити все правильно.
– Правильно? А коли ви побачите, що діти ростуть нещасними через ці “правильності”?
Ця розмова закінчилася тим, що Олег сказав:
– Якщо ти не можеш підтримати нас, то, мабуть, нам краще менше бачитися.
Відтоді я бачила онуків рідше. Мені важко, але я не можу переступити через себе. Я все ще вірю, що в любові та радості більше користі для дітей, ніж у будь-яких “планах”.
А як ви, дорогі читачі, вважаєте? Чи варто мені змиритися і слідувати їхнім правилам, чи залишатися при своїй думці? Що ви робите, коли ваші погляди на виховання онуків відрізняються від батьків дітей?
