Бабуся Наталя взяла відра і коромисло і попрямувала до колодязя. Внучка тут же схопила свої відерця і потопала за нею. Адже вона вже не маленька – п’ять років ще взимку виповнилося. Так, і колодязь зовсім поруч, на їхній вулиці
Нудно Златуні. Тато з мамою на роботі. Старша сестра – дорослу з себе показує. Тільки й залишається бабуся, з якою можна серйозні питання обговорити, але і та постійно зайнята. Все одно це питання важливе і обов’язково у бабусі запитати треба.
Підійшли до колодязя. Бабуся штовхнуло вниз відро, яке стояло на краю колодязя, і то стало падати, гуркочучи ланцюгом. Але ось внизу пролунав сплеск. Рукоятка зупинилася, і бабуся стала повільно крутити її в зворотну сторону. Саме час поставити своє важливе питання Златуні:
– Бабо, а у мене буде наречений?
– Буде, буде, – літня жінка з трудом крутила рукоятку, піднімаючи важке відро.
– Бабо, а коли він з’явиться?
– Років через п’ятнадцять.
– А де він зараз?
– Там, – бабуся махнула рукою уздовж вулиці і стала переливати воду в своє відро, а решту в маленькі відерця внучки.
– Де закінчується вулиця?
– Що? – не зрозуміла бабуся.
– Мій наречений зараз, де кінчається вулиця?
– Так, так, – кивнула головою бабуся і знову штовхнула відро в колодязь.
Вода принесена, бабуся щось варить в печі, сестра кудись пішла. Саме час сходити подивитися, правда, що там, в кінці вулиці той самий загадковий наречений живе. Правда, вулиця такою нескінченною здається, а вона тільки до першого провулка доходила – далі бабуся не велить. Але зараз вона зайнята, на внучку уваги не звертає. Зайнятися нічим – треба сходити подивитися.
Злата озирнулася на свою хвіртку і крадькома попрямувала вулицею. Пройшла до знайомого провулка, ще раз озирнулася. Хвіртку вже не видно, дівчинка посміхнулася і бадьоро попрямувала далі, назустріч пригодам.
Та тільки-но ступила на незнайому частину вулиці, з підворіття якогось будинку вискочила маленька собачка і, голосно дзявкаючи, кинулася в її сторону. А дівчинка кинулася навтьоки. Собака трохи порожниста і, побачивши, що “чужак” покинув її територію, шмигнула назад в рідну домівку. А Злата від страху добігла, аж, до наступного провулку.
“Треба повернутися” – на мить майнула думка. Але там позаду страшна собака, а попереду – зовсім вже незнайома вулиця, а кінця її так і не видно. – Гаразд, пройду ще трохи”.
Яка виявляється нескінченна їх вулиця. Скільки багато будинків! Деякі будинки невеликі дерев’яні, як у них, а інші – зовсім великі. І дерев’яні, і цегляні.
Ой, гуси! Ніколи їх поблизу не бачила. Які вони білі і красиві! Дівчинка стала наближатися до них, ворушачи пальцями, немов загравала. Підійшла до найкрасивішої гуски і хотіла її погладити. І тут великий гусак грізно заплескав крилами, витягнув шию і зашипів. А потім кинувся до Злату, і наміри у нього були далеко не добрі. Підбіг, так як схопить за голу ногу.
Злата навіть підскочила від болю і знову кинулася навтьоки, все далі від рідного дому. Пробігла трохи, озирнулася. Ніхто не переслідує. Гусак повернувся до своїх гусок і всі мирно щипають травичку.
Пройшла ще небагато. І тут вона побачила…
Що це? Що за чудовисько різнокольорове? Сам величезний і пузатий, хвіст віялом. Живіт зелений з жовтими прогалинами, а спина синя. А голова-то зовсім на голову і не схожа – вся червона, горбиста, а ніс-то такий же червоний.
Злата від страху мало не знепритомніла:
– Ти що, дівчинко, жодного разу індиків не бачила? – поруч стояла тітонька і посміхалася.
-Ні, не бачила, – а сама швиденько за тьотю і сховалася.
– Не бійся, вони на вигляд тільки такі страшні. А так нікого не чіпають. Іди, не бійся!
Дівчинка обережно вийшла з-за широкої спини і тихенько пішла далі. Пригоди-то ще не закінчилися.
А тут кіт чорний звідкись з’явився і дорогу перебіг. Бабуся каже, це погана прикмета – треба почекати. Прикмета лише на того діє, хто першим перейде. Довго стояла, але щось ніхто з вулиці не йде. Махнула рукою, плюнула три рази через ліве плече і пішла. І тут же голос грізний:
– Ти куди, малявка, топаєш? – дорогу перегородили двоє хлопчаків, великих, на голову вище її.
– Не ваша справа, – сміливо відповіла Златка, наслідуючи своїй сестрі.
– Як ти розмовляєш зі старшими? – хлопчаки загрозливо стали насуватися.
Дівча, немов кошеня, виставила вперед руки з нестриженими нігтями і приготувалася захищатися. Пацани на секунду остовпіли і тут же зареготали. Але сміх їх різко обірвався, від потиличників, отриманих від жінки:
– Ви що, хлопці, до маленької дівчинки пристаєте?
– Я не маленька, – образилася Злата.
– Велика!? – розсміявся один з хлопчаків.
Але тьотя подивилася на них таким строгим поглядом, що ті, мовчки і швидко, пішли.
– А куди ти йдеш, така велика.
– Подивитися на нареченого.
На добру хвилину жінка втратила дар мови, а потім залилася дзвінким сміхом:
І де живе твій наречений?
– Де закінчується вулиця.
– А ти не заблукаєш?
– Ні. Я на цій вулиці живу.
– Щось тебе тут жодного разу не бачила.
– А я там, далеко живу, – і Злата махнула рукою в той бік, звідки прийшла.
– Ну, гаразд йди, тільки не заблукай! – жінка ще раз посміхнулася, потім щось згадала. – Почекай, хочеш цукерок, “морських камінців”?
Цукерки Злата любила, а “морські камінці” найбільше, і радісно розчепірила долоні.
– Давай, я тобі краще в кишеньку насиплю, – і опустила в її кишеню цілу жменю різнокольорових цукерочок.
– Дякую!
Дорога набагато стала легшою і солодшою в дівчинки.
Не помітила, як і цукерки закінчилися. І вулиця – теж скінчилася. Попереду будинок, великий, дерев’яний, синьою фарбою пофарбований. І тут з того будинку хлопчисько виходить, такого ж росту, як і Злата. На носі і щоках ластовиння. Побачив хлопчисько, що вона в його сторону дивиться і питає:
– Тобі чого тут треба?
– А хто в цьому будинку живе? – сміливо запитала дівчинка.
— Ну, я живу.
Зморщила Злата носик – хіба таким вона собі нареченого уявляла. І брязнула:
– Який ти маленький.
– Не маленький я, в цьому році в школу піду і читати вмію.
– А у тебе брат є?
– Є, навіть два. Один маленький, як ти, а інший навіть ходити не може – йому всього рік.
– Шкода, – важко зітхнула Злата.
— Чого тобі шкода?
Не встигла вона відповісти, позаду бабусин крик пролунав:
– Ось ти де, горе моє, – обняла внучку, і лаятися стала, не зрозуміти цих бабусь. – Хто тобі велів так далеко від дому йти? А якби заблукала, додому не повернулася.
Схопила бабуся Злату за руку і повела додому, а та повернулася, останній раз глянула на хлопця і важко зітхнула:
“Стільки пройшла і все дарма. Так нареченого і не побачила”.
***
– Ти що, на краю світу живеш!, – сказав Павло вже такій дорослій красуні Златі.
– Звісно. Це ти в центрі в квартирі на поверсі десь п’ятому, – дівчина посміхнулася і додала. – Ще трохи і прийдемо, не хвилюйся.
— Біля самого лісу?
– Ну, не зовсім, – глянула вона на Павла, який був неймовірно красивим і статним. – “Який хороший хлопець! Перше побачення, і проводжає до самого будинку, а вже темно. Йому двадцять два, на два роки старший за мене, в армії відслужив, працює”.
– Ось і мій будинок, – дівчина з сумною посмішкою показала на вельми скромний будиночок.
– Винеси попити.
– Щось вікна темні? – кивнула на хвіртку. – Пішли.
Зайшли в сіни, дівчина заглянула в кімнату і винувато прошепотіла:
– Мама на роботі, вона в другу зміну працює, а батько, – опустила голову, – спить, напевно, випив.
Увімкнула світло в сінях, і зовсім засмутилася – відра були порожні.
– Пішли за водою, – зрозумівши, в чому справа, рішуче сказав хлопець, взявши в руки відра.
– Пішли, колодязь недалеко, – потім хитро посміхнулася. – Коромисло візьми!
На її подив, це слово на хлопця не справило жодного враження, він просто взяв це нехитре пристосування і повісив на плече.
Коли підійшли до колодязя, хлопець, не питаючи, швидко впорався і вже через п’ять хвилин відра були повні. Напилися колодязної води. Павло знову повісив на плече коромисло і спритно зачепив відра. І Злата не витримала:
– Звідки у хлопця, який живе в квартирі, такі навички в поводженні з коромислом?
– Ну, я не завжди жив в квартирі. До п’ятнадцяти років жив в своєму будинку. Знаєш де? – він покрутив головою.
– Це якась вулиця?
– Шкільна.
– О-о-о! – здивовано вигукнув хлопець. – Так я жив якраз, де кінчається твоя вулиця.
– Де закінчується вулиця???
Злата здивовано схватилась за голову…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – polskazachwyca
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
