Чому світ такий черствий?
Ми з моїм чоловіком Любомиром живемо вже багато років разом, в любові. Звісно, різне було, але навіть зараз я не жалію, що тоді в студентські роки зв’язала своє життя з своїм майбутнім чоловіком, якого я лагідно називаю Любчиком.
Плодом нашої любові стала єдина донечка, Олена. Ми дуже її любимо. Завжди допомагаємо дитині чим тільки можемо. Ми з чоловіком живемо в селі, а донька переїхала в місто.
Впродовж багатьох років ми тримали велике хазяйство, це і дві корови, кури, гуси, кролі. Великий город де картоплі вистачало не тільки нам, а і нашим родичам. Тоді ми з чоловіком мали сили тим всім займатися.
З роками це стало робити все важче і важче. Спочатку город ставав по трішки меншим. І ось ми замість двадцять рядочків картоплі садимо вже десять, замість восьми рядків кукурудзи вже чотири.
І так все скорочувалося по всій господарці. Згодом ми, як і більшість в селі, продали корову. Але довго без домашнього молока ми не змогли. До того ж в Олени народилася дитина, Марійка. Тому ми з чоловіком купили кізочку і почали її ростити.
В той час, коли ми скорочували наше хазяйство іноді чули докори від родичів, вони ніби хвилювалися про нас, а насправді думали тільки про те, що більше не зможуть в нас стільки добра з села вивезти.
І ось ми з чоловіком відчули, що вже і це хазяйство нам важко утримувати. Вже думали продавати частину всього, але тут дізналися, Любчик мій занедужав.
Скажу так, недуга дуже серйозна. Не хочу називати, але що точно можу сказати, це те, що лікування ну дуже дороге.
Спочатку ми намагалися оплачувати з своїх збережень всі ліки. Коли ж закінчилися гроші відкладені навіть на “чорний день”, почали просити допомоги в родичів.
Доньці ми спочатку нічого не казали, що з батьком все дуже погано, адже Олена має маленьку дитину, боялися, щоб не зникло молоко.
Як тільки Олена дізналася всю правду про батька, то почала допомагати всім чим могла, а ось наші родичі не спішили простягнути руку допомоги.
Як дізналися, що врятувати Любомира не можливо, то знайшли тисячі відмовок, чому не можуть дати гроші.
Думаю, насправді, вони розуміли, що немає сенсу намагатися врятувати Любомира, і тут питання тільки часу, коли це станеться.
Як ми не намагалися, але врятувати Любомира вже не було можливим, точно не для нас, точно не з нашим бюджетом. Ми просто відтягували неминуче.
Одного ранку я встала, мала вже йти годувати Любомира, але зрозуміла, що його душа уві сні відправилася на небо.
І ось нині стою я в церкві і чую, що священик каже, що буде дев’ять днів за моїм чоловіком, хоча я ще не до кінця це усвідомила. Тому і сльози не лилися з моїх очей.
А родичі, які копійкою мені не допомогли, почали мені дорікати тим, що я не врятувала свого чоловіка і тому не горюю за Любомиром.
Чесно, після такого навіть не хочеться їх бачити.
Як ви думаєте, що робити з такими родичами?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
