fbpx
життєві історії
Нюра підійшла до свіжого, уквітчаного горбочка, тримаючи за руки двох десятирічних, однакових з лиця хлопчиків. «Ось ми, Васильку, біля тебе…, – думала гірко. – Як би ж ти тоді повірив, все б могло інакше бути…» Їй так хотілося обійняти його, але цього вже ніколи не буде, хіба уві сні

Їхня любов була як сонечко, осяювала їх самих і все навкруги. В селі ними любувалися, всі знали, що Нюра й Василько – пара, ще відколи їм мабуть років по 10 було.

Коли за 17-річною Нюрою став по п’ятках ходити Дмитро, син заможного сільського фермера, Нюрина мати, вдова-Оксана, й не проти була б, щоб донька змінила свої вподобання, та Нюра й чути нічого про це не хотіла, Дмитра близько не підпускала, бо серце її належало лише Василькові.

Одружилися, весілля дуже скромне справили, бо родини обидві прості, з невеликими статками. Оксана – вдова, продавщиця в їхньому сільському магазині. У Василькових тата й мами – четверо молодших дітей, яких підіймати треба.

Та хіба у весіллі щастя? Щастя їхнє жило у невеличкій хаті, яка дісталася Василю у спадок від прабабці, а вже самі зробили в ній свіженький ремонт. Вони його плекали-берегли, тішилися ним, не могли надихатися одне одним… Тільки такої бажаної дитинки Бог не давав. Сім років минуло, а дитячий сміх в їхній оселі так і не залунав досі.

Їздили і по місцевих лікарях, знахарях, побували і в Києві. Дослідження, лікування, а результату – нуль. Взяти чужу дитинку вагалися обоє: не впевнені були, що зможуть нерідному дитяті подарувати справжню любов.

Хотілося своє маленьке щастячко, продовження їх самих…

В столиці запропонували дуже дорогу процедуру. Щоб заробити на неї, Василь подався працювати водієм закордон, у Литву. Товариш давно його звав, та Василь все не хотів Нюру свою залишати. Ну а тут вже сіли, поговорили, вирішили: треба. Як вдасться добре Василеві заробити, то ще й до хати додаткових кімнат добудують.

Тиждень Василь дома – місяць-два у рейсах. А Нюру Дмитро, що досі неодруженим одинаком живе, увагою штурмує… Нюра навіть жаліла чоловіка: це ж треба, скільки років не може в собі ті почуття до неї перебороти-вгамувати. Запросила навіть на чай одного разу, поговорити вирішила, ще раз нагадати, що чоловіка Василя понад усе любить, що немає в нього, Дмитра, шансів, хоч він і хороший хлопець.

Того вечора, якраз коли Дмитро від Нюри виходив, повз невістчину хату Василева мати проходила…

За кілька днів по тому Нюра відчула в собі такі бажані довгождані зміни. Як же вона зраділа! До церкви пішла, вдячні свічечки Богу за їхній з Василем дор ставила, молилася гаряче й щиросердно, дякувала небесам.

Чоловікові вирішила не дзвонити, хотіла дочекатися – тиждень лишилося – і порадувати новиною: не треба їм тих дорогезних процедур, прийшов час – і все само вийшло!

Василь того вечора, коли почув від дружини заповітну звістку, кружляв її кімнатою на руках, сміявся своїм дзвінким хлопчачим сміхом від почуттів, які їх обох переповнювали…

Наступного дня мати розповіла йому, як від Нюри пізніми вечорами Дмитро Коваль виходить… І хоч бачила те Василева мама лише раз, та невістка бездітна їй давно вже як кістка в горлі, то й піднесла синові інформацію у всіх барвах.

Василь повернувся додому від батьків темний, наче хмара.

– Навіщо ти так зі мною?.. Я ж заради нас туди поїхав, а ти… – дивився на дружину з-під нахмурених темних брів.

– Ну що ти, Васильку?.. Хіба дурним словам матері віриш більше, ніж моїм?.. Я ж твоя вся з 13-ти літ, хіба не відчув би душею, якби я дійсно таке зробила?..

Наче кішка чорна побігла між ними відтоді. І хоч сказав батькам Василь, що вірить жінці, а не матері, та черв’ячок в його душі не спав більше ніколи, а точив, точив…

Народилися двійнята. Схожі на матір, як краплиночки води, кирпатенькі і з ластовиннячком, яке так любив цілувати на Нюриному носику Василь. А де ж його, Василя, риси?.. Навіть оченята мамині, блакитні, а не його, карі.

Нюра говорила: підростуть хлопчики – зміняться, ось пробачиш! Але йому чомусь ввижалося, що серед Нюриних рис в обличчях малюків проглядає щось Дмитрове…

Нюрі так гірко від чоловікових підозр було, що марніти почала, хворіти, худнула, сама на себе переставала бути схожою. Те щастя, в якому купалися вони колись, наче в прозорому озері, розтануло у підозрах і гризотах, висушилося сварками й недовірою.

Коли у Нюри у містечку під столицею захворіла рідна тітка і запросила її доглянути за собою, пообіцявши відписати будинок, Нюра сказали Василеві:

– Поїду з хлопцями. Втомилася тут у селі, втомилася від нас з тобою… Ми давно вже не ті, не справжні, загублені… Нам обом розібратися треба. А ти приїзди до нас, коли тільки захочеш, ми завжди тебе чекатимемо!

Приїздив Василь не часто. А потім і зовсім перестав. Мама Оксана під час одного з візитів до дочки й онуків розповіла, що Василь привів в їхню хату дівицю з сусіднього села.

Розлучення пройшло тихо, Нюра навіть від аліментів відмовилася, нічого від нього не хотіла.

Через три роки лише здалася, відповіла Дмитрові на його багаторічне чекання. Все ж коли чоловік поруч – легше. Нехай не коханий, але добрий, надійний. Який довіряє й ні в чому не підозрює.

…Приїхала якось з дітьми в рідне село, не часто це бувало, але іноді все ж тягло. Оксана, Нюрина мати, на той час вже також не сама була, трапився і на її шляху, через багато років після того, як не стало тата, гідний чоловік. Нюра раділа за матір, тішилася, що є тепер і в неї сильне плече поруч.

Йшла рідними вулицями, вдихала повітря, яке любила від народження, яким вони колись дихали разом з Васильком… Якусь незвичну порожнечу відчувала сьогодні в цьому повітрі. Літо, а в ньому – холодок якийсь, аж моторошний… Дослухалася до себе. Намагалася зрозуміти ці дивні відчуття.

Назустріч – колишня свекруха у темній хустині. Ось і відповідь: не дихає більше цим повітрям Василь. Її Василько, батько її дітей…

Нюра підійшла до свіжого, уквітчаного горбочка, тримаючи за руки двох десятирічних, однакових з лиця хлопчиків, їхніх дітей.

«Ось ми, Васильку, біля тебе…, – думала гірко. – Як би ж ти тоді повірив, все б могло інакше бути…» Їй так хотілося обійняти його, але цього вже ніколи не буде, хіба уві сні…

Ще три дні погостюють вони у матері й дядька Миколи: вона, хлопчики, Діма. А потім поїдуть у затишний будиночок під Києвом, туди, де тепер їхній дім.

Автор – Альона Мірошниченко

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без згоди автора суворо заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook