Ну дійсно, невже обов’язково народжувати дітлахів, продовжувати рід? Вважаю, що в сьогоднішніх реаліях без цього цілком можна обійтися.
Так, мені теж хотілося б рідних онуків, але не так, що аж кінець світу. В мене, зрештою, були свого часу маленькі діти, які вже виросли, а зараз іноді разом з сестрою няньчимо її двох онуків. У мене є чоловік, рідні, друзі, мама – спілкування мені особисто вдосталь.
А обох дітей, сина Марка і доньку Юлю, які вже створили свої родини, я вмовляю не народжувати дітей, а жити для себе.
Що в світі оно коїться, а в україні зокрема? А яка екологія? Взагалі не зрозуміло, куди наша цивілізація котиться. Тобто, якраз зрозуміло, і перспективи – не райдужні і необнадійливі.
Тому я і переконана (до речі, чоловік теж розділяє мою думку), що зараз такий час, коли можна й треба пожити для себе замість того, щоб наповнювати планету новими людьми, прирікати їх на невідомо що.
Треба заробляти, подорожувати по можливості, відпочивати якнайбільше, піклуватися один про одного, спілкуватися з друзями, рідними. Ми ось тільки зараз з чоловіком зрозуміли смак такого життя. Діти виросли, і ми нарешті можемо дозволити собі жити для себе.
Ви можете подумати, що я просто не хочу в майбутньому допомагати дітям з їхніми дітками, але це не так, я дійсно притримуюся описаної думки.
Свою точку зору я пояснила вище. Намагаюся донести її сину й дочці, але не знаю, чи послухають. Хоча дочка і говорить, що теж так само вважає, як і я, та навряд чи зять і його рідня підтримають таке рішення. Та все ж я думаю, що тут тільки право молодих вирішувати – ставати батьками, чи ні.
Правда, ніхто з близьких не розуміє мого небажання мати онуків, думають, що я просто не хочу бути бабусею, крутять пальцем біля скроні, коли чують мої аргументи.
Але я дійсно не думаю, що в наш час конче треба приводити на світ нових людей, особливо, враховуючи сьогоднішні сумні події в Україні через нашого “сусіда.”
Мені здається, зараз якраз той період, коли людям потрібно берегти й цінувати одне одного, нашу планету, а не намагатися ще збільшити кількість людей в світі. Всім дякую за увагу, миру й добра!
Автор – Олена К.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило