fbpx
життєві історії
Однак справа ця була неприбуткова. Не бджоли тоді годували Миколу, а він їх. І Валя його не розуміла. В той останній їх вечір Микола знову завів мову про переїзд.

Кажуть, що час лікує. Валентина так і не змогла в цьому переконатися. Минуло три роки, і тільки тепер думки про колись кохану людину перестали її відвідувати. Хоча все ж зрідка, в години гірких роздумів над власним життям, приходили невеселі спогади про минуле. У ті хвилини навіть серце злегка саднило, так було шкода любов, що кудись пішла… Любов, яка виникає нізвідки і йде незрозуміло куди. А потім випадково спливає з небуття.

Навіть у великому місті раніше знайомі люди дивним випадком все ж іноді стикаються. Ось і з Миколою Валентина зустрілася подібним чином.

Втомлена, брела вона з роботи, думаючи про те, що ось зараз прийде додому і треба на швидку руку щось приготувати на вечерю.

Трирічна внучка кинеться назустріч бабусі і почне захлинаючись розповідати про свої дитячі справи. Обійме її і на вухо прошепотить: «Бабулечка, тільки це наша з тобою таємниця, наш секретик. Мамі не розповідай. Добре?” – і так загоряться її великі блакитні очі, тисячі роздратувань розсиплються в цьому улюбленому погляді.

Валентина посміхнулася. Все-таки приємно, коли тобі довіряє така крихітка, невелика частинка тебе. І жінка, занурившись у спогади, вирушила далі.

Сьогодні була напрочуд тепла погода. Сніжинки, немов виткані з тисячі ніжних оксамитових бджілок, роїлися, м’яко осідаючи на віях.

«Боже, до чого ж добре! Як приємно не поспішаючи йти рідними вуличками, вдихаючи в себе морозну свіжість. Попереду цілих два дні вихідних, можна трохи розслабитися. Однак хто ж дасть?» Тому, вбираючи в себе ці дорогоцінні хвилини свободи, Валентина насолоджувалася життям.

– Валя, привіт!

Здригнувшись від несподіванки, Валентина озирнулася на голос.

– Коля? Яким вітром? Ну привіт…

Як добре, що зараз вона вже могла спокійно дивитися в знайомі до дрібних цяточок очі, що колись кидали її в трепет. І все ж було приємно знову побачити колись кохану людину. Того, який був дорожчим за всіх на світі і який вмить став чужим. Так буває, коли помирають почуття, коли йде любов. І як не гірко це усвідомлювати, доводиться все приймати як належне. Навіть як благодать, адже, відпустивши один раз людину, ти даєш шанс не тільки їй почати нове життя, але і робиш щасливим ще когось третього. Несвідомо, звичайно, але робиш. Таке життя. І з ним не посперечаєшся.

– Валюсік, давай посидимо де-небудь, поговоримо спокійно. Не на вулиці ж стояти, та й не чужі ми з тобою. Дивно, що ось так зустрілися, адже в місто я приїхав ненадовго, у справах. Скажи, скільки ж ми не бачилися? Невже три роки пройшло? Я чув, внучка у тебе народилася. Вітаю! Щаслива ти, а у мене ще поки нікого немає.

Микола, захоплюючи Валентину в найближче кафе, ні на секунду не замовкав. Вона дивилася на нього, і раптом здалося, що й не було трьох років розлуки. Неначе розлучилися тільки вчора. Та й не прощалися вони зовсім, просто справ у кожного було по вуха, ось і не бачилися.

– Ну а ти розкажи, як живеш, Коля? З ким?

Раніше подібне питання викликало б біль, а зараз Валя була цілком спокійна. Колишні почуття давно не турбували її. Так думала Валентина. Та й ясна ж справа, що ще цілком молодий чоловік один ніколи не залишиться. Навіть незважаючи на сивину, що вже кидається в очі. Вона тільки прикрашає, роблячи її володаря більш привабливим, нагадуючи про чималий досвід.

І тільки жінок роки не фарбують. Хоча, як подивитися. На Валентину, між іншим, досі багато задивляються. Скільки разів вона ловила на собі цікавий, вимогливий і такий знайомий погляд чоловіка-самця. І все ж з якоїсь тривогою Валя чекала відповідь Миколи.

– Ти ж пам’ятаєш, у мене була пасіка. Так ось я тепер живу в районі, будиночок там прикупив. Досить недорого. Дачу продав, тепер у нас господарство. Кури, кізоньки і навіть баранці. Ось, на старості років вирішив фермером зайнятися.

Валя з подивом дивилася на Миколу. Він, міський житель, ось так запросто все кинув и почав жити на землі, втілівші свою мрію.

І, не втримавшись, Валентина запитала головне:

– А хто вона, напевно, з того села, місцева?

– Ні, Оленка у мене міська. Тепер по ній і не скажеш, так запросто управляється з живністю.

Микола мрійливо посміхнувся. Валя помітила в його очах щасливий вогник. Вона пам’ятає цей погляд, цей блиск. Кілька років тому Микола так само дивився на неї. Мимоволі защеміло в грудях. Ревнощі? До чого б це? Та й навіщо? Валя знову прислухалася до свого серця. Адже все давно минуло. І все-таки боляче, може, зовсім трішки…

– Ой, забалакалася я з тобою, Коля, додому пора. А то мої зовсім втратять бабусю.

– Та яка ти баба? Ти ще ого-го. Правда-правда.

Валя раптом зніяковіла і, заметушившись, допиваючи каву, вирушила додому.

– Так ти хоч номер телефону свій залиш. Мало що. А то я тобі все ніяк не можу додзвонитися. Ти що, змінила «сімку»?

– Так, звичайно, записуй.

Валентина йшла додому, і хвиля спогадів знову обрушилася на неї з колишньою силою, змушуючи зимно стискатися серце.

Холодний вечір вже був не таким романтичним.

…У будинку стояла сонна тиша. Мірно потікував годинник на стіні, пахло теплим затишком. Але на душі у Валентини було неспокійно. Знову безсоння. Ось тобі і відіспалася на вихідних. Вона зітхнула. Тихо, щоб не розбудити дочку і внучку, пройшла в кухню. П’ята ранку, чому ж не спиться?

Валя дістала заповітну зошит. Як давно вона не брала його в руки. Сказати по-чесному, писати вірші Валентина стала відносно недавно, від нудьги, а може, від бажання вилити емоції, що накопичилися і так і не вилилися нікуди. Жінка гортала сторінку за сторінкою, вчитуючись в рядки. Тепер вони здавалися їй якимись чужими. Не могла вона так писати, не вміла.

«Напевно, даремно тоді я не поїхала з Миколою», – зітхнула Валентина. Вона так ясно згадала їх ту останню зустріч, і очі затуманились від печалі.

Це був День Святого Валентина. Його полюбили в нашій країні недавно і не тому, що віддавали данину моді. Просто в цей день прокидаються приховані почуття, які треба обов’язково виплеснути.

Микола приніс її улюблені білі лілії. Валі так подобався цей ні з чим незрівняний аромат чистоти і ніжності, він був схожий з її почуттями, з її любов’ю. Адже любові всі віки покірні. Валі ж тоді було трохи за сорок. Пора розквіту для жінки. Це раніше здавалося, що після сорока вона нікому не буде потрібна.

Однак життя завжди і у все вносить свої корективи. У цей період жінка вже досить чітко розуміє, чого вона хоче від життя.

 У будь-якому віці жінка хоче бути бажаною, їй потрібна любов. Може, тому Валя стала так уважно вдивлятися в дзеркало, намагаючись знайти колишню молодість і красу. І вона знаходила її.

Очі приховують вік, вони знову починають сяяти, коли людина закохана. Валя тоді літала як дівчисько. Вона схудла, пострункішала, покращала. Вмить. Всі дивувалися таким різким змінам у ній. Сама вона теж.

Так, коли в житті Валентини з’явився Микола, вона розцвіла. А він любив не тільки її. Валя знала про пристрасть Миколи до природи, до бджільництва. Він тримав пасіку, але вона ніколи там не бувала. Миколу же незмінно тягнуло на пасіку до десяти вуликів: хотілося зануритися в атмосферу тиші і спокою, бджолиного розміреного гулу і шелесту листя, запахів, які розбурхують душу…

Коли коханий розповідав про своє хобі, він був схожий на хлопчиська. Захопленого і закоханого. І Валя навіть трохи ревнувала його до тих бджіл.

А йому справді було там добре. Всі справи на пасіці Микола робив не поспішаючи і з задоволенням, під спів птахів і стрекотіння коників.

«Хіба можна з чимось порівняти чай, заварений з свіжозірваних трав, або мед з сот? – говорив він Валентині. – У такі хвилини хочеться співати, кружляти в танці, передати людям свою радість від спілкування з природою».

В його словах було стільки самозабуття. Микола намагався розбуркати Валентину, прищепити їй свою поки що нерозділену з нею любов. Щоб вона, нарешті, його зрозуміла.

Однак справа ця була неприбуткова. Бджоли тоді не годували Миколу, він сам годував їх. І Валя його не розуміла. В той останній їх вечір Микола знову завів мову про переїзд.

– Валю, давай звідси поїдемо. Я куплю будинок, заживемо на природі, пора жити разом. Досить ховатися по кутах.

– Коля, ну ти ж знаєш, як я до цього ставлюся. Не починай знову. Я ніколи не звикну до таких умов. Не зможу жити на землі.

Микола так і пішов, не отримавши довгоочікуваної згоди. А потім все рідше і рідше став з’являтися в її житті. Та й у самої Валентини стільки справ різних з’явилося. У цій круговерті не дивно розгубитися. Суєта суєт… Ось і їх вона розвела по різні боки.

Валя зітхнула. Коля так хотів тиші. Вона знала це, але все ж, мабуть, не любила його так сильно, раз не кинулася за ним на край світу, як та. Та, яка змогла зробити Миколу щасливим. Валя згадала його сяючі очі, і їй так захотілося спробувати мед, той гіркий мед чужий любові.

Ольга М.

Джерело

Фото – fermer.blog

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!