fbpx
життєві історії
Одного дня в кімнату Лесі постукали. – Сонечко, одягни свою найкрасивішу сукню, і взуй ось ці босоніжки, з блискітками. В кабінеті директора на тебе чекають. Це дуже важливо. – Леся, не зважаючи на свій юний вік, вже довгий час мешкала в дитячому будинку, і все б нічого, та, що її мама, що тато, жили собі в одному із сіл України, але про дочку й не згадували

Одного дня в кімнату Лесі постукали. – Сонечко, одягни свою найкрасивішу сукню, і взуй ось ці босоніжки, з блискітками. В кабінеті директора на тебе чекають. Це дуже важливо. – Леся, не зважаючи на свій юний вік, вже довгий час мешкала в дитячому будинку, і все б нічого, та, що її мама, що тато, жили собі в одному із сіл України, але про дочку й не згадували.

У дитячому будинку Леся жила, як в тумані. Вона була мовчазною і не дуже йшла на контакт. Леся не пам’ятала обличчя матері, хоч і намагалася описати у пам’яті хоча б риси її обличчя. Вона лише згадувала слізки хлопчика. Якого? Чому він плакав? Цього Леся не знає.

Вона у три роки стала “сиротою” і потрапила до дитячого будинку. Хоча батьки у неї були… Незважаючи на це, дівчинка чекала на маму і постійно виглядала її у вікно. Щоночі їй снився один і той же малюк. Вона не знала, що зробити, щоб він перестав лити слізки. Вона заспокоювала його крізь сон і вигукувала на всю спальню: “Тихіше, я зараз прийду до тебе!”

Одного ранку няня розбудила її і сказала:

– Сонечко, одягни свою найкрасивішу сукню, і взуй ось ці босоніжки, з блискітками. В кабінеті директора на тебе чекають. Це дуже важливо

– До мене? Як до мене?

Коли вона зайшла до кабінету, побачила там незнайому жінку та чоловіка. Побачивши дівчинку, вони одразу притихли. Після хвилинної паузи жінка сказала:

– Лесю, привіт. Мене звуть Марина, а це мій чоловік Олег. Ми хотіли б з тобою познайомитися. Може, погуляємо разом?

Леся кивнула головою на знак згоди. Вони гуляли на майданчику біля дитячого будинку та розповідали один одному про те, що люблять, чим займаються. Марина зізналася дівчинці, що має собаку Чарліка. Саме це Леся і запам’ятала, адже решта інформації про посади та науку не відклалася у її маленькій голівці.

Марина із Олегом не говорили, чому вони прийшли. Але Леся знала, що так прийомні батьки знайомляться з дітками, які їм сподобалися. Якщо повернуться, значить, не передумали. І вони повернулися.

Лесю викликали знову до директора за кілька днів. На цей раз Марина була без чоловіка. Після невеликої прогулянки жінка присіла на лаву і звернулася до дівчинки:

– Лесю, я хотіла тобі розповісти, чому ми приходили. У нас є син Денис. Він теж був тут, але ми забрали його зовсім маленьким. Нині йому вже чотири роки. А потім я по телевізору побачила твоє фото і прочитала прізвище — воно таке саме, як у нашого сина. Я навела довідки і дізналася, що наш Денис має рідну сестру. Це ти.

– У мене є брат? – Здивувалася Леся. У цей момент дівчинка згадала про свій сон і все зрозуміла.

Мама була не в захваті від його сліз. Леся, будучи зовсім немовлям, сама втішала його і годувала з пляшки. Вона згадала той маленький беззубий рот і неймовірну усмішку. Від цих спогадів дівчинка розплакалася, а Марина притиснула її до себе.

– Не плач, люба моя. Ми хотіли б, щоб ти стала нашою донькою. Тільки якщо ти не проти…

Через два місяці Леся переїхала до нової родини. Звичайно, було нелегко, але їй більше не снився цей дивний сон. Вона знайшла свого брата, свою найріднішу людину в світі, який кликав її до себе навіть уві сні.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua