fbpx
життєві історії
Одного разу до нас завітала Єва. Батько десь був у від’їзді, а мати була зайнята на кухні. Вона увійшла до моєї кімнати і з великою обережністю зачинила двері.” Ти вагітна”, – сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. Я прикинула, що більше немає сенсу приховувати правду, бо мій живіт скоро не приховаєш

Одного разу до нас завітала Єва. Батько десь був у від’їзді, а мати була зайнята на кухні. Вона увійшла до моєї кімнати і з великою обережністю зачинила двері.” Ти вагітна”, – сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. Я прикинула, що більше немає сенсу приховувати правду, бо мій живіт скоро не приховаєш

Мені було 18, коли я завагітніла. Я не планувала цю дитину, не хотіла. Це була тимчасова закоханості в хлопця зі Славська. Ми пару разів зустрілися і все сталося. Це було приємно, але ми більше ніколи не зустрічались. Я повернувся додому, до свого рідного Львова, а він залишився там. Ми навіть телефонами не обмінялися. Що у мене буде дитина, я зрозуміла через два місяці.

Я була у відчаї. Зрештою, у мене було стільки планів. Як же моя кар’єра, про яку я так мріяла? Я не хотіла поглинатися в підгузники так рано. До того ж я походжу з дуже релігійної родини. Батьки завжди говорили мені і моїй сестрі Еві, яка була на 10 років старшою, що слід жити правильно. Для моїх рідних це – ганьба!

Тож я вирішила нікому ні про що не говорити, якомога довше грати проти часу. Наївно – я сподівалася, що проблема якось вирішиться сама. У всякому разі, я дуже старалася для цього. Я стрибала з висоти на прямі ноги, годинами сиділа у гарячій ванні. Але нічого… Ці методи не принесли ніяких результатів.

Я почала швидко округлятися. Спочатку це було просто як надлишок ваги. Мама і тато сміялися, що я їм занадто багато печива, але оскільки я завжди була дуже худою, вони вважали, що це дуже добре. Тільки мою старшу сестру не обдурити.

Бідна Єва, вона так сильно хотіла дитину… Але лікарі сказали їй, що немає шансів завагітніти, і ніяке лікування не допоможе. Вона дуже мучилась через це. До того ж, її чоловік теж. Я думала, що Бог все-таки несправедливий. Вони хотіли бути батьками, але не змогли. Я не хотіла бути матір’ю, і незабаром буду…

Одного разу до нас завітала Єва. Батько десь був у від’їзді, а мати була зайнята на кухні. Вона увійшла до моєї кімнати і з великою обережністю зачинила двері.” Ти вагітна”, – сказала вона, дивлячись мені прямо в очі.

Я прикинула, що більше немає сенсу приховувати правду, бо мій живіт скоро не приховаєш. То ж я вдихнула повітря в легені і…

– Так, це четвертий місяць. Я не знаю, що мені робити, сказала я і закричала. Того вечора ми довго розмовляли. Після того, як я трохи заспокоїлася, я їй про все розповіла.

Про випадкового хлопця зі Славська, випадкову ніч, тест, страх батьків.

– Чому б тобі щось не придумати?

– Я не хочу цю дитину. Я не люблю її. – ридала я . Вона схопила мене за плечі.

– Ніколи більше цього не говори. Ти навіть не розумієш, як це, коли хочеш мати дитину, але розумієш, що цього ніколи не станеться.

Ми обоє замовкли. На її очах з’явилися сльози, і тоді вона сказала, що виховає мою дитину. Виявляється, вони вже деякий час думали про усиновлення з Петром. Тож моя вагітність – це як поворот долі, Божий знак, дар…

Я погодилася майже без вагань. Я вирішила, що це найкраще рішення. Я позбудусь проблеми, а Єва та її чоловік здійснять свою найбільшу мрію. Я також думала, що у мене буде спокійніше на душі. Тому що я не залишу дитину в лікарні на волю долі, а віддам її сестрі, яка полюбить її більше, ніж своє життя… Тепер нам залишається лише про все розповісти батькам. На щастя, Єва взяла це на себе.

Через кілька днів вона поговорила з ними. Не знаю, якими аргументами вона користувалася, бо мене там не було, але вони залишили мене одну. Вони мені навіть не дорікали. Ми домовились лише про те, що я поїду до бабусі в село і там народжу свою дитину. Загалом, я була рада цьому. Я не хотіла, щоб мої друзі щось запідозрили.

Кароліна народилася красивою і здоровою. Побачивши, я обійняла її – відчуваючи, що … Я її дуже люблю. І це розставання з нею буде не таким легким, як я думала.

Спочатку я навіть хотіла її не віддавати. Але я швидко відкинула цю думку. Зрештою, я не могла підвести сестру. Вони стільки чекали на цю дитину з чоловіком. У них було все готове для маленької: кімната, ліжечко, іграшки, одяг… Я відмовилася від батьківських прав. Судові формальності тривали не надто довго, і незабаром Єва та Петро стали батьками моєї дочки. Про це знали лише шість людей: я, мама, тато, бабуся, сестра та швагер. Ми всі обіцяли одне одному, що заради Кароліни будемо приховувати всю правду. У потрібний момент батьки скажуть їй, що вона усиновлена, але вона не знатиме, що я її мати…

Народивши, я не повернувся до Львова. Я залишився у бабусі в селі. Я думав, що подалі від батьків, сестри і, перш за все, Кароліни, я швидко повернусь до свого звичного життя. Як і планувалося – я вступила до університету, а потім пішла на роботу. Я здійснила свою мрію, потрапивши у рекламне агентство. Я була обдарованою, креативною, тому швидко піднялася по кар’єрних сходах. Але я не зраділа. Я не могла позбутися свого каяття, забути, що зробила.

Щоразу, коли я відвідував Еву і бачив Каролінку, щось стискало горло. Іноді мені хотілося закричати, що я не її тітка, а її мама, але я стримувалася. Я знала, що повинна виконати обіцянку… Тож я спостерігала збоку, як вона росте, ходить до школи… Спочатку я втішалася, що колись у мене теж буде справжня сім’я. Однак це не вдалося.

Я вийшла заміж, але ці стосунки виявилися загальним провалом. Коли рожеві окуляри впали з мого носа, виявилося, що я не маю нічого спільного з Артуром. Ми розлучились менш ніж через два роки після одруження. Після цього я більше не думала про стосунки. Робота стала сенсом мого життя. У мене була гарна квартира, дорога автівка, висока посада, гроші. Але в глибині серця у мене було порожньо. Я думала, що це покарання за зречення власної дитини…

Рік тому в нашій родині сталася горе. Єва та Петро поїхали до Парижу, щоб відсвяткувати свою 25-ту річницю весілля, і звідти вони не повернулися… Кароліну це дуже засмутило. Вона не могла оговтатися від цього.

Вона не хотіла бути одна в будинку, де все їй нагадувало батьків. Вона запитала, чи може вона жити зі мною, принаймні на деякий час. Я негайно погодилася. Я домовився про її переведення в наш університет і облаштувала кімнату у своїй великій квартирі, для неї – моєї донечки!

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – wielkopolska-country

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook