fbpx
життєві історії
Одного разу ми з сестрою вже повечерявши, побігли на вулицю гратися, але через деякий час повернулися, бо щось забули. Згодом це знову повторилося. Тато тоді піднявся зі стільця, поставив нас перед собою і сказав: “Дівчатка, так не годиться. Мама вас нагодувала? Нагодувала! А тепер дайте і їй самій в спокійній обстановці повечеряти. Не смикайте її раз у раз. Вона як і ви, звичайна людина, яка заслуговує на спокій

Одного разу ми з сестрою вже повечерявши, побігли на вулицю гратися, але через деякий час повернулися, бо щось забули. Згодом це знову повторилося. Тато тоді піднявся зі стільця, поставив нас перед собою і сказав: “Дівчатка, так не годиться. Мама вас нагодувала? Нагодувала! А тепер дайте і їй самій в спокійній обстановці повечеряти. Не смикайте її раз у раз. Вона як і ви, звичайна людина, яка заслуговує на спокій.

Якось вирішила похвалитися перед подругою:

– А ми будемо будинок купувати! Продамо дачу під Києвом та квартиру.

Оселимося всі разом.

– Не думала, що все погано у вас! – Здивувалася подруга.

– Чого ти! У нас навпаки: все прекрасно!

Сьогодні всі дивуються, коли чують, що люди разом мешкають кількома поколіннями. Але наш досвід виявився чудовим.

Мої батьки чудові. Вони навчили нас із сестрою таким же добрим і люблячим стосункам у сім’ї. У нас завжди була впевненість, що у разі неприємностей є надійна опора та підтримка сім’ї. Ми ніколи не бачили, щоб батьки лаяться.

Зрозуміло, ніхто не може прожити без суперечок і непорозумінь, але у свої проблеми вони нас не посвячували. Усе обговорювали мирно та за зачиненими дверима. Вони ставилися один до одного з повагою та любов’ю.

Одного разу, під час вечері, я і сестра швидко поїли і пішли грати, але незабаром прибігли за чимось на кухню. Мама дала те, що нам було потрібне. За кілька хвилин ми знову з’явилися до неї з новим проханням.

Тоді тато сказав: “Дівчата, ви вже поїли? Значить, пограйте і не заважайте їсти мамі! Бачите, вона не може через вас спокійно поїсти. Потрібно дбати про тих, хто вам дорогий!” Ці слова ми запам’ятали назавжди. Батьки навчили нас цінувати та поважати час дорослих.

Коли ми були маленькими, кожен день перед сном хтось із батьків читав нам казку чи розповідав історію. А ми у відповідь також ділилися своїми переживаннями. Якщо потрібно, то одна з нас йшла, щоб другій можна було поговорити по секрету.

Навіть будучи студенткою, я могла все розповісти мамі. Наша близькість не означає, що мати приймала за мене всі рішення. Ні, вона стала найкращим та близьким другом.

З нами жили і дідусь із бабусею. Мама працювала лікарем, часто чергувала ночами, а тато міг виїхати у відрядження. Тож допомога старшого покоління була якраз доречною. Вони вже нас балували. Батьки ніколи не дозволяли їсти в нашій кімнаті. А бабуся могла пробачити все. Вона приносила нам у ліжко бутерброди чи молоко з печивом та розповідала цікаві казки. Ця любов не псувало нас, ми просто знали, що іноді можна розслабитися.

Коли ми подорослішали, вони переїхали на дачу за Києвом, яку перетворили на повноцінний будинок. Я незабаром поїхала жити до чоловіка. Батьки перебралися на дачу, щоб допомагати своїм батькам. Сестра орендувала квартиру.

Якось саме мені спало на думку, що було б чудово жити разом. Але батьки не захотіли заважати молодим, тим паче у чоловіка зовсім інше виховання та власні погляди.

Коли у нас з’явилася дочка, мама часто приїжджала допомагати, оскільки було багато турбот. Чоловік працює на роботі. Тато гуляв із онукою, а мама тим часом займалася побутом. Я відпочивала, щоб зберегти молоко.

Навіть не уявляю, як би впоралися без їхньої допомоги. Вони забезпечували затишок та спокій вдень, а ночами на чергування та догляд за малятком заступала я. Чоловік мій лагодив із батьками. Як тільки малюк зміцнів, ми почали відвідувати прабабусю і прадідуся. Вони були щасливі проводити час.

Згодом виявилося, що дочка має невеликі проблеми з вимовою. Тут нам допомогла моя бабуся, яка була чудовим логопедом. Але, щоб не мотатися завжди, доводилося залишати доньку в них, щоб можна було займатися щодня.

Погано, що ми жили так далеко.

Поки ми почали міркувати, як добре було б жити ближче або навіть разом, мого дідуся не стало. Тепер потреба спільного проживання стала очевидною. Продумавши всі можливі варіанти, вирішили придбати велику хату.

Ми вже вісім років живемо великою родиною. У нас з’явилася ще одна донечка. І ми жодного разу не пошкодували, що оселились усі разом. Адже так чудово не відмовляти собі у спілкуванні та бути поряд із близькими людьми.

Нас навчили поважати особистий простір іншої людини. Ніхто не входить без стуку та без дозволу.

Моя сестра поки незаміжня. Живе за кордоном. Часто телефонує нам і спілкується із племінницями. Ми маємо одну вільну кімнату і всі ми будемо раді, якщо сестра вирішить до нас переїхати.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!