Одного разу в кав’ярні до мене підійшов чоловік. Йому було під 50, мені – 35.
– Я благаю Вас, це дуже важливо! Подаруйте мені всього лише ніч, і потім все життя матимете все, що завгодно! Я давно за вами спостерігаю. А колись все поясню. Прошу, подумайте!
Він поклав на столик свою візитівку і пішов. Через три дні я йому подзвонила.
Ви згодні? – спитав з тремтінням в голосі він.
Що мене до цього підштовхнуло, спитаєте?
Сама досі точно не можу сказати.
Звичайно, на рішення вплинула доля звичайної цікавості. Але більше все-таки дещо інше. Щось в його очах… Точніше не поясню.
Отже, я йому подзвонила.
– Це Таміла, – представилася.
– Ви згодні? – спитав з тремтінням в голосі він. – Зрозумійте: я Вам зараз нічого не можу пояснити. Тільки згодом, через роки.
– Мені ще раз треба з Вами побачитися.
Він був гарним на свої роки. Підтягнутим, зі сріблястою сивиною у каштановому волоссі, виразними рисами і глибокими великими сірими очима.
Що мені було втрачати? Я розведена, саме зараз ні з ким не зустрічаюся, не перебуваю в стосунках, вільна розпоряджатися своїм життям, як вважаю за потрібне і ні перед ким не маю звітувати.
Чому ж я врешті погодилася? Ну, схильність до авантюр народилася разом зі мною. Це по-перше. А по-друге – по-друге він мені сподобався. Своєю простотою, справжністю, мудрими і сповненим надії очима. Мені від нього навіть нічого не треба було, якщо чесно, я так йому під час нашої другої зустрічі і сказала.
Він посміхнувся:
– Ні, моє слово, якщо воно вже сказане, незмінне. Присягаюся – Ви не пошкодуєте про своє рішення.
Та ніч була… Мені здавалося, що це відбувається не зі мною, бо зі мною просто не могло такого бути…
Сказати, що всі зірочки у всьому Всесвіті були в ту ніч мої – це майже нічого не сказати. На мені не лишилося місця, жодного міліметру, на якому б не розквітли найніжніші квіточки, яке б не було піднесене до раю, бо сама я перетворилася в ті години, заховані в номері елітного готелю, на рай…
Потім він зник. Сказав: не шукай, сама не дзвони без крайньої потреби. Гроші, такі-то суми, щомісяця приходитимуть на твою банківську картку. Але якщо непередбачувана, справді форс-мажорна ситуація – мій телефон маєш.
Спочатку я подорожувала. Дуже багато! Бо це було моє найбільше бажання: побачити світ. Брала з собою маму, подруг і друзів. Де я тільки не побувала, на яких курортах не відпочивала, в яких морях не плавала. Сходила на гори і релаксувала на океанських узбережжях.
Зробила шикарний ремонт у батьків, а потім купила собі ділянку землі у передмісті і побудувала будиночок, який собі нафантазувала ще в дитинстві.
Відкрила підприємство, яке займається ландшафтним дизайном і озелененням. Це також була моя велика мрія, і я втілила її в життя завдяки моєму загадковому чарівникові.
Крім того, я весь час витрачала гроші на благодійність, переказувала нужденним, хворим. Життя моє перетворилося на справжню казку.
А потім я покохала і вийшла заміж.
Чоловік прийшов жити до мене, все в нас було добре. Ми також кілька разів на рік мандрували, кожен з нас займався своєю справою, своїм бізнесом.
Народилася наша Улянка. (З першим чоловіком дітей ми не мали, він звинувачував в цьому мене і в результаті завів коханку, з якою зараз начебто щасливий).
А я була щаслива зі своїм Ігорем.
Щаслива – та не довго…
Стався рейдерський захват Ігоревого бізнесу, бо чоловік перейшов дорогу комусь з впливових конкурентів.
Ігоря це підкосило, вибило з колії.
Я намагалася підтримати його, але це не допомагало, ніщо його не радувало. Він почав пити, і одного разу в такому стані виїхав на зустрічну смугу… Водій іншої машини відбувся лікарнею, а Ігор… Ми з Улянкою лишилися вдвох.
Та я не подзвонила… Півроку, як перестали надходити кошти на мій рахунок, але я не звернула на це уваги. Навіть більше: зраділа. Бо ця дивовижна історія вже тяготила мене, якщо чесно. Ігор знав про мою таємницю, я розповіла про ту дивину чоловікові, бо це було ще до нашого знайомства, зате не треба було щось вигадувати. Сказала, як є, та і все. І хоча Ігор мені й вірив, був впевнений в нас, та все ж та історія була для нього неприємним фактом, до того ж, як мені іноді здавалося, він підозрював мене у таємному спілкуванні з тим чоловіком.
Тому, коли кілька місяців поспіль гроші не надійшли, я відчула полегшення.
…Тимур подзвонив сам. Через два дні приїхав до мене. За роки, що ми не бачилися, він майже не змінився, хіба що зморшки навколо великих сірих очей стали глибшими.
Я слухала його. А він розповідав. Все-все.
– Я мав бізнес. Величезний бізнес за кордом, у нафтовій сфері. Звісно, я займався цим не сам, а з партнерами. Марнував життя на матеріальні розкоші, в мене був навіть власний літак. Таких, як я, не знають в обличчя, але ми на багато що впливаємо, на безліч світових процесів, бо все це – гроші. Це затьмарює розум… Я міняв жінок, не дивлячись на те, що в мене були дружина і син. Потім вона пішла, не витримавши, але при розлученні отримала достатньо, щоб ні в чому не мати потреби. А я навіть не підозрівав, що доля підготувала для мене далі.
А підготувала хворобу. Таку, яка чхати хотіла на всі гроші світу. Лікарі нічого не могли зробити. Сказали: рік, не більше. Та жага до життя кудись мене штовхала. Я подався в Карпати… Шукати спасіння. Щоб стати іншим. І Бог дав мені шанс. Мольфарка-цілителька, в якої я побував і про яку майже ніхто не знає сказала:
– Покохати тобі треба. По-справжньому, жертовно. Чисте Боже почуття тебе врятує, бо воно зцілює душу, а душа – це все. А потім зміни себе. Йди.
Більше я нічого від неї не почув.
Я частенько заходив в ту кав’ярню і бачив тебе там з ноутбуком кілька разів, дивився, як ти працюєш. Ти – ніхто мені, ніхто тобі – я. І щось прокинулося в моєму серці. Підійшов… Далі ти знаєш. Після нашої зустрічі я поїхав дуже далеко. Тибет і гори Непала зробили з мене іншу людину…
– Ні, ти вже був іншим, коли ми зустрілися,- вставила я.
– Можливо… Та тоді я про це ще не знав. А коли нещодавно повернувся і пішов до лікарів, дізнався, що від хвороби нема й сліду… А ще – від моєї частки в нафтовому бізнесі. “Партнери” і «друзі» постаралися на славу. Але хай все буде їм, я не маю наміру воювати за те, що не представляє для мене ніякої цінності.
Я приїхав боротися за інше. За життя… Бо без тебе воно для мене не можливе. Я б так і існував тихо на відстані, якби знав, що ти щаслива. Але я знаю про те, що сталося у вашій родині і дуже співчуваю.
Я маю деякі заощадження, але загалом я бідний. Я не зможу більше купати тебе в розкоші, але спробую дати щось набагато важливіше і більше…
***
Можливо, хтось мене осудить. Але після того, як минув рік по моєму чоловікові, ми з Тимуром побралися. Бо те, що нас поєднує, поєднало ще в ту нашу першу ніч, сильніше за все, воно завжди перемагає і зцілює все на світі.
Автор – Таміла К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, badfon
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
