fbpx
життєві історії
Одного разу Василина затрималась у кладові, і випадково почула розмову свекрухи з Андрієм. – Сину! Я правду кажу. Ну не схожа старшенька на тебе. Їй богу, не твоя! – Спершу жінка хотіла вийти і втрутитись, але почула захист чоловіка в свою сторону. Та ввечері таки запитав Андрій. Мучило його це питання. – А тобі не здається, що наша Зоряна сильно на Захара Пантелеймоновича схожа?

Одного разу Василина затрималась у кладові, і випадково почула розмову свекрухи з Андрієм. – Сину! Я правду кажу. Ну не схожа старшенька на тебе. Їй богу, не твоя! – Спершу жінка хотіла вийти і втрутитись, але почула захист чоловіка в свою сторону. Та ввечері таки запитав Андрій. Мучило його це питання. – А тобі не здається, що наша Зоряна сильно на Захара Пантелеймоновича схожа?

***

Не подобається свекрусі невістка, і все бурчить на неї.

Мати Андрія приїхала в село, коли онучці – Зоряні було два рочки і Василина знову ходила при надії. Андрій познайомив тоді Василину з гострозорою, ще міцною старою і велів називати її мамою.

Василина хоч і бачила свекруху вперше, не стала перечити – мамою так мамою. Андрій останнім часом став згадувати про будинок, про те, що ось, мовляв, непогано було б з’їздити з рідними побачитися.

– Їдь, – щоразу говорила Василина, але він чомусь зволікав.

І ось приїхала Стефа, Андрієва мати. Вона поплакала раз і другий, пошкодувавши сина, знудьгувався на “чужині”.

Похапцем приголубила Зоряну. Василину свекруха якось не помічала, але та не раз ловила на собі допитливий, недовірливий її погляд.

Андрій з приїздом матері зовсім змінився. Поки Василина на ферму та з ферми обернеться, він встигне в чарку заглянути, проспатися і знову повторити.

– Бач, тужить, – в перший же день сказала з докором Василині свекруха. – Дома-то його від одного запаху цієї зарази воротило…

– Приїхав сюди – вже міцно випивав, – простодушно заперечила Василина. – Боялася і заміж тому за нього йти, та умовив…

– Якби не хотілося йти, так либонь, не уламав би, – їдко помітила стара. – Він сумує за домівкою…

Свекруха, не соромлячись невістки, часто усамітнювалася з Андрієм. Холодно ставало у Василини під серцем, коли з сусідньої кімнати вона чула старечий свистячий шепіт і невиразне бурмотіння Андрія. Здогадувалася, про що йшли ці довгі розмови сина з матір’ю. А коли стало несила, вона якось вночі сказала зітхаючому поруч Андрію:

– Їдь, я тобі не перешкода. Бачу, що томишся. Потрібні будемо – приїдеш, а ні-і одна проживу. Хіба мало баб без мужиків з дітьми колотяться…

І одного разу осіннім сльотавим вечором поїхав Андрій з матір’ю в рідні краї. Поїхав не на часі. В городах в той рік не вродило.

Відвезли Василину народжувати в лікарню. Повернулася додому з сином на руках через два тижні.

По-весняному пригрівало сонце, а від Андрія не було ніяких звісток – як в воду канув. З’явився він у селі, коли сніг з пагорбів скотився. Одягнений був на ті часи багато. Привіз із собою валізу з різними припасами, від яких пахло небаченим ситим краєм. Щедро Андрій нагріб на стіл гору продуктів. Маленька Зорянка не знала, за що і хапатися: то від м’якого пряника відкусить, то уп’ється соком, то шмат ковбаси в рота засуне, то сиру.

До появи сина Богданчика Андрій поставився спокійно.

– Я чув, що хлопець буде, – тільки й сказав він, намагаючись не зустрічатися поглядом з Василиною.

Коли сіли за стіл, Андрій глянув уважно на Василину і пошкодував:

– Висохла ти, що та тріска.

– Не від хорошого життя, – зітхнула вона. – Думала, зовсім не приїдеш. На що ми тобі така орава потрібна…

– Ну, ти це кинь, – насупився Андрій. – Я не нелюд, від своїх дітей бігати. Збиратися будемо. На мою батьківщину поїдемо, а тут і без нас гнилу картоплю доїдять…

– Як це збиратися?! – заметушилася Василина.

– А ось так – пов’яжемо вузлики з пелюшками – і на станцію, – розреготався Андрій.

А ще через тиждень у селі все було готове до від’їзду.

Василина в останній раз глянула на рідне бідне подвір’я і подалася слідом за своїми на станцію.

Вперше в житті Василина їхала так далеко. Вона дивувалася простору, дивлячись у вікно вагона.

– Тепер уже близько, – сказав Андрій.

Будинок чоловіка здивував Василину. Він нагадував їй колгоспну комору – такий же довгий і високий. Зроду не чула вона, щоб в таких умовах жила самотня стара.

Свекруха зустріла Василину стримано, навіть холодно, також не проявивши особливої ​​ласки до онука і внучки. Довго і уважно вдивлялася в обличчя сплячого Богданчика. Хоч і сумно було на душі у Василини, але виду вона не подавала. Вже на другий день стара вказала їй на яму для замісу глини. Ця справа Василині була знайома. Підігнув вище поділ, вона тепер з ранку до вечора місила глину з половою, мазала облуплені стіни будинку і сараїв, білила.

Двічі навідувався старший брат Андрія Кирило з дружиною.

– Згадай моє слово, – шепнула Василині Кирилова баба. – зживе тебе стара відьма. Вже я на що, та й то … – вона не договорила і невизначено махнула рукою.

Андрій загуляв відчайдушно, і добре, якщо з піснями повертався до вечора, а то приходив вранці. І приймався гримати на Василину, але і тут мовчала вона. І діти, немов відчуваючи материн печаль, тулилися до неї, злякано витріщаючи оченята на неласкаву бабку і хмільного батька.

Одного разу Василина, затримавшись в комірчині, почула розмову свекрухи з Андрієм на кухні.

– Ой, дивлюся, дивлюся я, Андрію, на твою старшеньку і сумніваюся. Істинний бог, не твоя!

– Та ти чого, мати, жарти жартуєш? – здивовано скинувся Андрій. – Василина дівка була…

– Ох, горе, – зітхнула стара. – Мабуть після чарки був – могло і привидітися…

Василина, захоплена зненацька, не знала, чи то здатися їй, чи то зачаїтися. Поки вона роздумувала, Андрій там, на кухні, гаркнув:

– Та ну тебе, мати! Бачу, не по нутру тобі з самого початку Василина, ось і верзеш всяке… – Хряпнули в сінях двері за Андрієм, а стара, щось бурмочучи, пройшла повз комори в світлицю.

І все ж Андрій не втримався, запитав, коли спати лягали:

– Здається мені, що Зоряна на Захара схожа стала.

– Ох і телепень ти, – відповіла йому спокійно Василина. – А там думай як хочеш.

Василина і Андрій обидва прийшли в контору радгоспу.

Директор ще не старий мужик, вказав обом на стільці біля столу.

– Нагулявся, Андрій, – несхвально глянув директор на чоловіка. – Згадав, що є ще і робота на світі…

– Ну, це моя справа, – буркнув у відповідь той.

З Василиною питання вирішилося без зволікання. Доярки на фермі потрібні були конче. А ось з Андрієм було гірше.

– Скотарем на ферму підеш? – запропонував директор.

– Та який же я скотар?! Нога не гнеться – ні верхи, ні пішки… Ти, Петро Кузьмич, легше що-небудь – важко мені вже було.

– Ну об’їждчиком підеш в третю бригаду, – нарешті вирішив директор.

З радістю входила Василина в корівник – великий, з безліччю вікон і високою покрівлею. Доярки тут мало чим відрізнялися від колишніх подруг.

Дали їй групу корів.

Якось “налетів” на ферму на конику хмільний Андрій. Зістрибнув на землю та підвернув покалічену ногу і з двору поніс грубим словечком.

– Де Василина моя? – не спитав, а гаркнув він на якусь доярку, що показалася з корівника.

Хотіла Василина вийти назустріч, почувши голос чоловіка, але баби не дали. Заштовхали вони її в мийку за порожні бідони, розвішані на просушку.

– Де вона? – лютував уже в корівнику Андрій. – Все знаю…

Зблідла Василина, не здогадуючись, чуючи його голос.

– Чого ти розходився? – першою накинулася на Андрія сусідка Марія. – Розкудкудакався бач, клишоногий…

– З ким вона у вас тут…  Все знаю…

– А ну, прибери бича, – баби підступили до нього, – а то зараз покажемо, де раки зимують…

– Ну, ну, тихше тут, – насторожився Андрій.

– Вже вдома твоя Василина, – сказав хтось із баб примирливо. Та таку бабу, як у тебе, на руках носити треба.

Андрій ще побушував, побушував і поїхав на своєму конику.

– Це все свекруха твоя, – говорила Василині Марія, коли обидві поверталися з ферми. – Ух і відьма! Чи не люба ти їй. У неї давно для Андрія наречена була, та й зараз, мабуть, він з нею погулює…

– Здогадуюся я, – зітхнула Василина. – Якби не діти… безбатченків і без того повно.

– Ось і думає свекруха твоя, що якби не ти і діти, то у них би склалося. Ти сьогодні додому не ходи…

– Та ти що?! – заметушилася Василина.- Богданчика хто ж без мене погодує, та й Зоряну…

– Ну постривай у мене поки, – наполягала Марія. – Піду сама спершу, хоч і не ходила я до Стефки, подивлюся…

Марія жила удвох з підростаючим сином. Повернулася Марія скоро.

– Менший надривається, і дочка, мабуть, налякана, – розповідала вона. – Сам дома – спить за столом. А Стефка так і підскочила, мене побачивши: “Ось бачиш: невинна була б – додому прийшла, а то гуляє десь!”

Василина зробила крок за поріг.

– Та не ходи. Перечекай трохи, – кинулася слідом Марія.

Але Василина була вже за хвірткою.

Вона увійшла в кухню і тут же підійшла до ліжечка, в якій плакав Богданчик. Зоряна кинулася до матері і вчепилася їй у поділ. Стара, яка поралася біля печі, так і застигла від несподіванки з рогачем у руках.

Чоловік, що сидів за столом, піднявши голову, глянув солов’їними очима на дружину.

– A-а, прийшла, – Ану розкажи… – він важко підвівся, взяв у руки бича, яким поганяв коня.

Стара, дрібно хрестячись, заспішила геть з кухні, бурмочучи:

– Вчіть, вчіть… Навчати нас, і Бог їм каже…

Андрій, припадаючи на хвору ногу більше звичайного, підійшов до Василини і змахнувся. Василина пішла на чоловіка:

– Це за що ж при дітях ти мене? – майже пошепки запитала Василина.

Андрій, знову спробував це зробити.

– Це за що ж ти мене ?! – повторила Василина і кинулася на чоловіка.

Він різко подався назад і, оступившись, впав, вдарившись потилицею об відполіровану до блиску масивну лавку.

Василина вихопила з ліжечка Богданчика і, взявши за руку Зоряну, вибігла за хвіртку на вулицю.

Марія чекала біля воріт. Вона, ні про що не розпитуючи Василину, пропустила її в хвіртку і спішно попрямувала до будинку. На виття Стефки поспішали жінки з інших будинків.

Марія повернулася скоро.

– Ось таку гулю ти йому на лобі поставила… – і вона, сміючись, показала Василині свій чималий кулак.

– Та не я це, – зі сльозами промовила Василина. – Сам він…

На ранок Марія не веліла Василині йти на ферму:

Впораємося самі, не вперше. Ти диви тут, щоб дітей не злякав.

Андрія побачила Василина з вікна. Він прямував через вулицю до садиби Марії. Його голова була широко обв’язана чи рушником, чи ганчіркою. Йшов не бадьоро, похнюпившись.

Василина вийшла йому назустріч на ганок, залишивши дітей в будинку. Андрій зайшов у двір, глянув спідлоба на дружину і присів біля криниці.

– Дому немає, чи що? – глухо запитав він. – З дітьми по людях тягаєшся…

– У мене і у моїх дітей немає дому. Ситі по горло і білим хлібом, і абрикосами. Їду я назад… – сказала Василина і тут же стиснула від образи губи.

– Ти чого? – насторожився Андрій. – Ти мені кинь сім’ю розривати.

– Іди, тобі мати нову сколотить…

– Василино, ну навіщо так, – Андрій підвівся і підійшов до ганку. – Ну, сп’яну послухав стару… Ось і ти ж мене… понівечила. – Андрій обережно помацав свою забинтовану голову, подивився жалібно від низу до верху на дружину.

– Не піду. Ти мужик, ти і вирішуй, як бути. Поїду, гірше не буде, – непримиренно сказала Василина, але вже відчула в серці жалість.

– Гаразд, – як про щось давно вирішене сказав раптом Андрій. – Будуватися почнемо. Завтра ж.

Стара зустріла невістку злим поглядом, але мовчала, бачачи суворе обличчя сина.

– Ось що, мати, – сказав Андрій, сідаючи до столу. – Будуватися ми з Василиною вирішили. Дивлюся, вам удвох місця мало в будинку.

– Як будуватися, коли вирішили? – здивувалася Стефа. – Так у своєму ти розумі? Одні штани, та й ті в латках, а він будуватися…

– Ну, вже це не твого розуму справа, – пристукнув кулаком по стільниці син. – Сказав – будуватися – значить, буду будуватися.

– Ах, щось  нічого я не розумію, – розлютувалася стара. – Так вимітайся сьогодні ж, це ж через тебе все! – затупала ногами Стефка на невістку.

У той же день Андрій і Василина перетягнули до Марії свої нехитрі пожитки.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page