Мишко мені відразу сподобався. Але я не одразу зрозуміла чим.
Хлопчик, як хлопчик. Навколо були і гарніші, і вищі, і крутіші. А він узяв і примагнітив.
Можна сміливо сказати, що це було кохання з першого погляду.
Трохи згодом я розшифрувала цю магію. Препарувала свої почуття та зрозуміла у чому справа.
Будь-яка симпатія має причини.
Або люди упізнають в іншій людині себе і збігаються хвилями. Або бачать в іншій людині те, що у самих дефіцит.
Мишко був дуже впевнений у собі. Настільки, що подекуди перебір.
А я навпаки. Настільки невпевнена, що не передати.
Я була така вражена його самовпевненістю, що не могла намилуватися. Образно кажучи, я відчувала дику спрагу в питаннях самодостатності, а в нього цього добра ціла криниця.
Я постійно намагалася триматися поруч. Мене просто лихоманило, якщо він прогулював лекції, і ми не бачилися. Як це? Сьогодні без нього? Ні ковтачка?!
Поруч із впевненою людиною завжди легко і спокійно. Я дивилася на нього із захопленням: якщо почнеться пожежа, всі будуть бігати, кричати «Пожежа! Пожежа!» і створюватимуть паніку, а він буде гасити. А я відповідно подавати відра з водою.
Я хотіла бути поряд. Намагалася йому сподобатися. Ну як намагалася, просто дивилася, соромилася і, якщо ми зустрічалися очима, негайно відводила погляд. Так собі флірт, звісно.
Але я була Джейн Ейр, а не Саша Грей. У мені вирували гордість і упередження, а не ось це все.
Одного жахливого дня я дізналася, що Міша має дівчину. Що він її зустрічає та проводжає до інституту, і живуть вони разом, і навіть завели кошеня.
Мій світ звалився. Кошенят заводять як репетицію дітей. Значить, у них щаслива та повноцінна сім’я.
А я так… однокурсниця.
«А чого, власне, ти хотіла? — питала я себе. – З якого дива він взагалі на тебе дивитиметься?»
Моя подруга носила все те, що звертає на дівчат увагу. Казала: “Ходити треба з козирів”.
У мене ж не було козирів. Так… валетики.
Моїми козирями були ноги, але я й так ходила на них. Як ще їх випинати, я не знала. Під час зустрічі весело сідати на шпагат? Чи закидати ногу за шию?
Невпевнені люди мене зрозуміють: я зовсім не почувалася конкурентоспроможною на ринку наречених.
Відчувала, що я є середньостатистична. Ніяка.
Якось Мишко проводжав мене ввечері додому. Ми, просто друзі, вийшли з інституту, коли вже стемніло, і пішли до зупинки. І помітили, як мій автобус іде. А наступний за сорок хвилин. Ми бігли, кричали, але не встигли. Він весело блимнув стопарами і поїхав.
– Блін, – зітхнула я. – Я тут пропаду.
Мені було холодно. Мишко віддав мені свою куртку, і мені стало холодно за нього. Дуже хотілося обійнятися, щоб зігрітися, але не можна, у нього є кошеня. І якась жінка, котра прибирає за ним лоток.
Ми стояли на зупинці п’ять хвилин і раптом побачили, що назустріч їде мій автобус, але порожній. Може, він був зламаний, може, просто не на маршруті, але він не зупинявся на зупинках.
– Ой, давай спитаємо, раптом він туди, куди тобі треба? – Запропонував Мишко.
– Як спитаємо, він не зупиниться.
– Зупиниться!
– Як ти собі це уявляєш? Це неможливо!
Мишко вибіг на дорогу і витягнув руку, наче ловив таксі. А впіймав автобус. Він зупинився, як укопаний, зелений автобус. Я його на все життя запам’ятала.
– А ви не до парку, бува? – спитав Мишко у водія.
– Так, я в депо.
– Дівчинку не підкинете? Замерзне ж. Їй туди.
Водій мовчки відчинив передні двері, і Мишко галантно подав мені руку.
Я приголомшено увійшла до порожнього автобуса, в останній момент згадавши про чужу куртку.
– Я номер записав, нічого не бійся, з дому зателефонуй, – квапливо шепнув мені Мишко. – І головне, запам’ятай: немає нічого неможливого.
Хвилин за десять ми обігнали той, перший, автобус, яким я мала їхати. Я все ще не могла отямитися.
Прямо там, у тому автобусі, я дуже захотіла стати впевненою. Накачати в собі цю якість, як прес.
Щоб надалі зупиняти на повному ходу не зрозумій звідки потрібні мені автобуси. Я зрозуміла, що впевненість – це можливість доїхати туди, куди хочеться, швидше та комфортніше, ніж заплановано у розкладі долі.
А ще я зрозуміла, що дуже хочу закохати Мішу. Щоб він усе життя проводжав і зустрічав тільки мене, віддавав мені свою куртку і тільки мені ловив автобуси.
Він сам сказав, що нічого неможливого немає, і навіть довів. Загалом, сам винний.
Прямо в тому автобусі, за пару зупинок до парку, народилася нова людина – впевнена Оля.
То що ми маємо? Є хлопчик, котрий мені подобається. Але він зайнятий.
Але, з іншого боку, він, очевидно, тягнеться до мене, може, й неусвідомлено.
Всі перерви в інституті ми регочем разом, гуляємо, балакаємо, і навіть бутери з собою беремо з урахуванням «перекушуватиму я не на самоті».
Значить, мій козир не в міні-спідницях, і не в приготуванні: мої бутерброди з ковбасою — це не те, що так подобається йому в моєму суспільстві. Мій шлях до його серця тернистий і неоднозначний, і пролягає через буєраки мого недоведеного інтелекту.
Я впевнено поставила собі завдання: треба стати для нього цікавішою за ту, з кошенятком.
Далі було смішно.
Я багато читала. Тоді на піку популярності були детективи кількох популярних авторок, тож їх я всі прочитала і почерпнула звідти багато цікавостей.
Моя подальша тактика завоювання Міші була обумовлена прямолінійністю та недалекістю: я разом із бутербродами згодовувала Міші історії про те, як пройшли мої вихідні. А пройшли вони дуже активно, бо за суботу та неділю я встигла потрапити майже у всі колотнечі, в які потрапляли головні герої детективів. Історія, розказана від першої особи та перенесена до спального району столиці, у моєму виконанні набувала неймовірного містичного розмаху.
Мишко зачаровано слухав мене, на його обличчі було захоплення. Такий вираз зараз, через сімнадцять років шлюбу, буває в нього лише після особливо вдалого борщу з сільською сметаною.
А тоді він дивився на мене на всі очі, заздрив моєму цікавому життю і ні секунди не сумнівався, що ця ось дівчинка-ботанка з підручниками по суботах лазить по дахах, бовтає з нумізматами, що знайшли золоту монету царських часів, і випадково нападає слід злочинців, що у федеральному розшуку.
Загалом тактика спрацювала. Мишко закохався залізно. Через рік ми стали жити разом, а його колишня з’їхала до мами разом із кошенятком.
У цій історії є сумний епізод.
Цього кошенятка не стало. І Мишко їздив допомагати його ховати. А я сиділа в цей момент у нього вдома і думала: а раптом вона, колишня, таким чином, просто намагається його, Мішу, повернути? Ну, мовляв, об’єднані спільним горем, вони обіймуться і… А може, вона й кошеня для цього змарнила? (Усім відомо, що колишні наших мужиків – відьми.)
Після цієї думки я вирішила, що з детективами настав час зав’язувати.
А ще час зав’язувати з брехнею. Не можна звести сім’ю на брехні.
Того ж вечора, коли Мишко повернувся додому, я сказала:
– Ти маєш дещо прочитати.
І простягла йому зібрання творів Марініної.
– Сьогодні? – жахнувся Мишко.
– Ні. Не сьогодні. Поступово. У тебе з’являться запитання після прочитання.
Але я втомилася носити у собі цю таємницю.
Мишко був заінтригований і негайно почав читати. Я чекала на розв’язку.
Він читав усі вихідні. Я поїхала тим часом до подруги.
Коли ми зустрілися, він дивився на мене з тим самим захопленням.
– Я знаю, що мені сподобалося, — сказав він. – Твоя самовпевненість. Ти так впевнено і філігранно брехала, що я жодної секунди не сумнівався, що все це сталося з тобою. Я коли читав, спочатку навіть очам своїм не вірив. Я взагалі спочатку подумав, що Марініна це ти.
Я реготала. Тепер це сімейна байка. Про те, як невпевнена Оля мімікувала у впевнену і перемогла у війні за кохання.
А я просто знала таємницю: «неможливо» – це лише слово. Якого, можливо, взагалі немає.
Особливо, коли вже сталося кохання…
Ольга Савельєва
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
