fbpx
життєві історії
Одразу ж після Великодня до мене завітала сестра. – Юля виручай. Ти ж знаєш Катьку, однокласницю мою? Так ось, вона мене кличе до Італії. Ти ж знаєш, як мені важко тут, без грошей і чоловіка, ще й з дитиною на руках. Так ось про Матвія я хотіла і поговорити. Не могла б ти за ним пригледіти? Я гроші висилати буду. – Поїхала моя Маруся, і з кінцями

Одразу ж після Великодня до мене завітала сестра. – Юля виручай. Ти ж знаєш Катьку, однокласницю мою? Так ось, вона мене кличе до Італії. Ти ж знаєш, як мені важко тут, без грошей і чоловіка, ще й з дитиною на руках. Так ось про Матвія я хотіла і поговорити. Не могла б ти за ним пригледіти. Я гроші висилати буду.

– Марічко, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? – обурилася я. Мене дратувала легковажність моєї сестри. Все життя вона жила тільки для себе. Ось і зараз, зібралася їхати за кордон і їй без різниці, що буде з її сином.

Мені здається, Катерина, навіть батька своєї дитини назвати не зможе. Принаймні, ми про нього ніколи не чули. Просто в один момент Марічка сказала, що при надії, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.

– Юля, я ж не кажу тобі, годувати Матвія за свої гроші. Щомісяця, я буду перераховувати тобі певну суму, цих коштів вистачить на утримання мого сина, ще й вам залишиться, – сказала Марічка.

– Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, – промовила я.

– Добре, завтра подзвоню тобі. Просто, не хочеться визначати в дитячий будинок, – сказала Марічка і пішла.

Увечері у мене була важка розмова з чоловіком – Віталік не дуже зрадів Катиній ідеї, але після того як я сказала, що Марічка буде надсилати нам гроші, чоловік знехотя погодився.

Незабаром Марічка привезла нам Матвія і поїхала. Моя дочка, Анна, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті, і влаштувала нам суперечку. Я цілий вечір вмовляти її, щоб вона краще поводилась з братом, мені довелося пообіцяти Анні нову ляльку, за те, що вона розділить свою кімнату з Матвійком.

Перші два місяці Марічка справно перераховувала нам гроші, а після пропала. Вона навіть припинила нам дзвонити. Віталік став обурюватися з приводу того, що йому доводиться годувати Матвія. У якийсь момент мене це вивело з себе і я сильно розлютилася.

– Знаєш що? В кінці-кінців, Матвій мій рідний племінник! Я теж заробляю гроші і зайва тарілка супу для дитини у мене завжди знайдеться! Щоб я більше не чула докорів в сторону хлопчика! – висловила я чоловікові.

– Роби як знаєш! – сказав Віталік, і пішов в кімнату. Через десять місяців я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж і додому більше не повернеться.

– Тітка Юля, мама скоро приїде? питав мене Матвійко. – Я так сумую за нею, – хникав малюк. Я дивилася в очі дитини і не могла сказати йому правду. Серце моє стискалося від болю. «Що ж тепер буде з Матвієм, адже чоловік не дозволить залишити дитину тут, – думала я».

Як я і передбачала, Віталік був категорично проти мого племінника.

– Це вже занадто! Роби, що хочеш, але щоб хлопчика, за три дні тут не було. Це моя квартира і я не дозволю робити з неї притулок! – кричав Віталік.

– Мамо, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна тіснитися з Матвієм? Це моя кімната! – казала Анна, і тупнула ногою. Я перевела погляд на Матвія. Бідний малюк забився в куточок кімнати і тихо плакав. Я заспокоїла Матвія, одягла його і повела гуляти в парк.

– Тітка Юля, чому мене ніхто не любить? – запитав хлопчик. – Що ти, малюк, я люблю тебе, і мама тебе любить, просто вона у нас не серйозна, – промовила я і обняла малюка.

– Матвійку, я влаштую тебе жити в гарне місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні я буду приходити до тебе в гості і приносити різні солодощі, – сказала я.

– Добре я згоден. А моя мама скоро приїде?

– Надіюсь що скоро! Через тиждень я оформила Матвія до дитячого будинку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла кожні вихідні я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Матвійка додому.

Минуло кілька років. Дочка моя виросла, вийшла заміж і поїхала до чоловіка в інше місто. Я стала помічати, що здоров’я моє сильно погіршилося. Іноді у мене не було сил піднятися вранці з ліжка. Пройшовши обстеження, дізналася, що все погано.

– Ви не турбуйтеся! Медицина зараз у нас на вищому рівні, у не запущено все, тому є великі шанси на одужання, – сказав мені лікар.

– І як довго триватиме моє лікування? – запитала я. – Цього я не можу вам сказати.

Вдома я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Віталіку було байдуже, що зі мною відбувається.

– Ти хоч прийдеш відвідати мене в лікарні? – запитала я чоловіка. – Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти будеш під наглядом лікарів, а, значить, в надійних руках, – сказав Віталік, не відриваючись від екрану телевізора.

Я вирішила зателефонувати доньці, поділитися з нею своїм горем. – Анно, донечко, у мене погані справи. Через кілька днів, будуть оперувати, – сказала я дочці, зі сльозами на очах.

– Добре, мам, видужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, – сказала Анна, і кинула слухавку. У лікарні я провела два місяці і пішла на поправку. За цей час ніхто з моїх близьких не відвідав мене. Ні разу.

Мене стали готувати до виписки, і я вирішила зателефонувати чоловіку, попросити забрати мене з лікарні. Я дзвонила два дні поспіль, але трубку ніхто не брав. Вдома я знайшла записку, яка лежала на столі: «Юля, я пішов до іншої. Мене не шукай, я не повернуся. Віталік.» Я сіла на кухні, і заплакала. Було прикро і гірко, що найближчі люди кинули мене в найважчий момент.

Через пару днів пролунав дзвінок у двері. Я зраділа, думаючи, що це Анна приїхала. Відкривши двері, я побачила Матвійка.

– Тітка Юля! Слава Богу, з тобою все нормально! – вимовив мій племінник і обійняв мене. – Матвійко, синку, проходь. Ти вибач, я була в лікарні і забула попередити тебе. Як твої справи? Як навчання? – запитала я хлопця. – У мене все чудово. Вчуся майже на відмінно, скоро стану програмістом. Що з тобою сталося? Чому ти була в лікарні? – запитав Матвій.

– Уже все нормально, – посміхнулася я. – Матвію, переїдеш до мене? Хоч ти не кидай мене, – заплакала я.

– А як же, дядько Віталік? Він не проти?

– Немає більше дядька Віталіка, і ніколи не буде. Кинув він мене, і Анна теж, – сказала я.

– Тітка Юля, не плач, тобі, напевно, не можна нервувати, подивися, яка ти бліда. Звичайно, я переїду до тебе, одну не залишу, не хвилюйся! – сказав Матвій, і обійняв мене.

Через кілька днів, я забрала Матвія до себе. Я не розуміла одного: як хлопчик, який виріс у дитбудинку, став доброю, і чуйною людиною. А моя дочка, в яку я всю душу вклала, стала черствою, і байдужою?

Тепер я щиро вдячна своїй сестрі Марії за те, що подарувала мені сина. Колись я думала, що Матвійко мені буде тягарем, а вийшло навпаки, він став моїм порятунком, від самотності і туги … Ось так буває в житті.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook