Одружилися ми з Микитою, народилася у нас донечка Софійка. Зараз їй один рочок і живемо ми у двокімнатній квартирі з моїми батьками.
Так вийшло, що вибір був не великий. Або жити у приватному будинку, де влітку та навесні приїжджають і живуть батьки чоловіка і його сестра зі своїми дітьми, або у моїх. І я вибрала у своїх. Наче ж ближчі свої, ніж чужі. Ага, де там!
Переїхали ми одразу після появи донечки. Спочатку батьки мені допомагали з дитиною, ходили з нею гуляти, бавили, коли я відлучалася у справах. Все було добре, так мені здавалося.
Потім стало гірше, тато людина черства, дратується навіть з дрібного приводу. Раз йому щось не сподобалося, другий раз, потім почав чіплятися до мене, висловлювати, що я сяка-така, те не роблю чи не так роблю. Виник конфлікт.
І так було кілька разів. Здебільшого він не пояснював, що саме йому не подобається. Все сподівався, що я здогадаюся. І зараз теж він не спілкується зі мною, а тільки чіпляється чи мамі може висловити. Не знаю, чому він мені особисто нічого не каже.
Доводиться прямо випитувати у батька. В загальному ми його втомили і він хоче нас спровадити. Відчуття, що тато мене не любить. Ми ніколи з ним нормально не спілкувалися, якщо чесно.
я теж втомилася. Не можу я жити з людиною, яка незадоволена постійно, та й не хочу, аби донечка чула ці майже щоденні суперечки і чвари.
Вирішили з чоловіком, що купимо квартиру і житимемо окремо. Життя з батьками, байдуже, чиї вони, це дно. Усі починають вчити, як жити.
Жили ми і зі свекрухою, коли у будинку одночасно перебували три сім’ї: ми з чоловіком, його батьки і сестра. Це було нереально тяжко, чого тільки не було. Ось така історія. Прикро, звичайно, що так відбувається.
Будемо жити в кредитах і боргах, але досить з нам спільного проживання. А ви б який вихід могли мені підказати?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com
