Одяг почав зникати з моєї шафи. Коли я дізналася, хто взяв мій улюблений кардиган кольору морської хвилі, я відчула подив, який перехопив подих.
Я шукала свою сіру спідницю з високою талією, ту, що ідеально пасувала до ділових зустрічей. Вона завжди висіла в шафі, акуратно складена на вішалці. Але цього разу на її місці була порожнеча. Я перевірила кошик для білизни, зазирнула в пральну машину, навіть перерила полиці з постільною білизною. Нічого. У комоді, де я тримала светри й домашній одяг, її теж не було.
Я жила в Чернівцях, у двокімнатній квартирі в старому будинку з високими стелями. Зі мною були чоловік Роман, наша донька-підліток Соломія та моя тітка Галина, яка переїхала до нас два роки тому після того, як залишилася сама.
Спочатку я вважала, що її присутність у домі буде тимчасовою, але минув час, і вона стала частиною нашого життя. Галина була доброю, коли хотіла, але мала звичку втручатися в усе, що відбувалося в домі. Її коментарі про мої методи виховання чи спосіб ведення господарства часто звучали як докори, хоч і загорнуті в посмішку.
Соломія, якій щойно виповнилося п’ятнадцять, була як вир: то спокійна, то бурхлива. Її настрій змінювався швидше, ніж погода в Карпатах. Ми часто сперечалися через дрібниці — невимитий посуд, розкидані речі чи її звичку сидіти в телефоні до півночі. Але я любила її до нестями, хоч іноді й не знала, як до неї достукатися.
Коли одяг почав зникати, я спочатку подумала, що це Соломія. Вона вже не раз «позичала» мої речі — то шарф, то сережки. Одного разу я знайшла свою шовкову хустку в її рюкзаку, і вона лише знизала плечима: «Мам, я думала, ти не проти». Тож коли зникла спідниця, я одразу пішла до її кімнати.
— Соломіє, ти не бачила мою сіру спідницю? — запитала я, стоячи в дверях. Вона лежала на ліжку, гортаючи щось у телефоні, і навіть не підвела очей.
— Яка спідниця? — буркнула вона, не відриваючись від екрана.
— Та, що я ношу на роботу. З високою талією. Її немає в шафі.
— Мам, я не брала. Навіщо мені твоя спідниця? — відповіла вона з ноткою роздратування.
Я не повірила. Соломія мала звичку брати мої речі, а потім «забувати» повернути. Але цього разу в її голосі було щось, що змусило мене засумніватися. Вона виглядала щиро обуреною.
Наступного дня пропали мої улюблені джинси. Я точно пам’ятала, як складала їх на полицю в шафі. Перевірила всі можливі місця — від комода до кошика для білизни. Нічого. Я почала відчувати, як у мені закипає роздратування. Це вже не було схоже на випадковість.
— Романе, ти не бачив мої джинси? — запитала я ввечері, коли ми сиділи на кухні.
Він відірвався від газети, яку читав, і знизав плечима.
— Може, ти їх кудись поклала? У пральні перевір.
— Я вже все перевірила, — відповіла я, стримуючи роздратування. Роман завжди уникав конфліктів, вважаючи, що все «якось вирішиться». Але мені набридло бути єдиною, хто помічає проблеми.
У п’ятницю зникла ще одна річ — моя улюблена сукня кольору кави з молоком. Я купила її на розпродажі в улюбленому магазині й носила її на всі особливі події. Її зникнення стало останньою краплею. Я обшукала всю квартиру, навіть зазирнула в шафу Романа, хоч знала, що це безглуздо. Сукні ніде не було.
— Соломіє, це вже не жарти, — сказала я, зайшовши до її кімнати. — Мої речі зникають, і я знаю, що це ти.
Вона різко підвелася з ліжка, її очі блиснули обуренням.
— Мам, я нічого не брала! Чому ти завжди думаєш на мене? Може, це тітка Галина? — випалила вона й вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.
Тітка Галина? Я відмахнулася від цієї думки. Вона була старшою жінкою, завжди носила свої блузки з квітковими візерунками й довгі спідниці. Навіщо їй мої речі? Але сумнів усе ж зародився.
У суботу я вирішила перевірити. Соломія поїхала до подруги, Роман був на роботі, а тітка Галина пішла на ринок. Я зайшла до її кімнати, відчуваючи себе трохи винною за те, що вторгаюся в її простір. Її шафа була охайною: акуратно складені светри, кілька спідниць, хустки. Але в самому кутку, за стопкою постільної білизни, я побачила щось знайоме. Моя сіра спідниця. А поряд — мої джинси, акуратно складені, ніби вони завжди там лежали.
Я відчула, як у середині мене щось стиснулося. Тітка Галина? Це не вкладалося в голові. Вона завжди виглядала такою правильною, такою «домашньою». Але докази лежали переді мною. Я забрала свої речі й повернулася до кухні, де сіла за стіл, намагаючись осмислити те, що сталося.
Коли Галина повернулася з ринку, я не витримала.
— Галино Петрівно, чому мої речі опинилися у вашій шафі? — запитала я, стараючись говорити спокійно.
Вона поставила сумку з овочами на стіл і посміхнулася, ніби нічого не сталося.
— Ой, Наталю, я просто приміряла. Думала, ти не проти. Вони такі гарні, а я давно не купувала собі нічого нового.
Її тон був легким, майже грайливим, але в мені закипало обурення. Вона брала мої речі без дозволу, а тепер поводилася так, ніби це дрібниця.
— Це мої речі, — сказала я, стримуючи гнів. — Ви не можете просто брати їх, не спитавши.
— Та не гарячкуй, — відповіла вона, махнувши рукою. — Ми ж сім’я. Що такого, якщо я щось приміряла?
Я відчула, як у середині мене щось тріснуло. Я завжди намагалася бути терплячою, поважати її, адже вона була старшою, частиною нашої сім’ї. Але це вже переходило межі. Я звинувачувала Соломію, сварилася з нею, а весь цей час винною була Галина.
— Це не про приміряння, — сказала я. — Це про повагу. Ви не мали права.
Вона знизала плечима й пішла до своєї кімнати, залишивши мене на кухні. Я сиділа, дивлячись у порожню чашку, і відчувала, як усе, що я намагалася тримати під контролем, розвалюється. Я думала про Соломію, про те, як несправедливо її звинувачувала. Про Романа, який ніколи не брав мій бік у таких ситуаціях. Про Галину, яка поводилася так, ніби мій дім — це її власний простір.
Наступного дня я вирішила поговорити з Соломією. Вона сиділа у своїй кімнаті, слухаючи музику через навушники.
— Соломіє, вибач, — сказала я, сідаючи на край її ліжка. — Я помилилася. Це була не ти.
Вона зняла навушники й подивилася на мене з подивом.
— То хто? — запитала вона.
Я розповіла їй про Галину, про те, як знайшла свої речі в її шафі. Соломія слухала мовчки, а потім сказала:
— Мам, я ж казала. Але ти мені не вірила.
Її слова були як подія, що потрапив у середину мене. Вона мала рацію. Я так поспішно звинуватила її, не розібравшись. Але що я могла зробити тепер? Вибачення здавалися недостатніми.
Того вечора я пішла до подруги Оксани, яка жила в сусідньому будинку. Ми сиділи на її кухні, пили чай, і я розповіла їй усе. Оксана слухала уважно, а потім сказала:
— Наталю, ти не можеш усіх тягнути на собі. Ти намагаєшся догодити всім, але втрачаєш себе.
Її слова змусили мене задуматися. Я завжди намагалася бути «хорошою» — дружиною, матір’ю, господинею. Але що я отримувала натомість? Мої речі зникали, мою доньку я несправедливо звинувачувала, а чоловік залишався осторонь.
Наступного тижня я почала помічати, що Галина поводиться ще дивніше. Вона уникала мене, але продовжувала носити мої речі. Одного разу я побачила на ній мій кардиган кольору морської хвилі. Я нічого не сказала, але в мені наростало відчуття, що я втрачаю контроль над своїм життям.
Я почала думати про те, що робити далі. Чи варто поговорити з Романом і вимагати, щоб він узяв мою сторону? Чи потрібно поставити Галині ультиматум — або вона перестає брати мої речі, або їй доведеться знайти інше місце для життя? А може, проблема була глибшою? Може, це не лише про одяг, а про те, як я дозволяла іншим переступати мої межі?
Одного вечора я сиділа на балконі, дивлячись на вогні Чернівців. Повітря було прохолодним, і я закуталася в плед. У голові крутилися запитання, на які я не мала відповідей. Як повернути довіру Соломії? Чи зможу я колись встановити межі з Галиною, не руйнуючи нашу сім’ю? І чому я так довго дозволяла іншим вирішувати, як мені жити? Я відчувала, що стою на роздоріжжі, але не знала, куди піти.
Чи варто мені зібрати речі й піти, як я колись задумувала? Чи краще залишитися й спробувати все виправити? І як мені знайти в собі сили, щоб повернути себе?
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
