Ох, бачила б те, що я не помила посуд і лягла спати, моя мама. Було б мені непереливки. Я закуталась у теплу ковдрочку, і закрила очі, як в одну мить спогади заполонили всю мою кімнату. Мені тоді було було дев’ять років, і я любила малювати. Вийшовши на ґанок я побачила неймовірної краси пейзаж, і стала писати картину. – Ти чого надумала? А ну за книжкою біжи. Тебе ця професія не нагодує, – суворим голосом сказала мама.
Іванка не хотіла мити посуд і залишила його на кухні. Лягла на диван і накрилась ковдрою. Вона потребує спокою та тиші. Адже їй уже під шістдесят. Якби її мати ще була на цьому світі, то було б їй непереливки.
Іванна Йосипівна часто згадувала про матір. Вони мали складні відносини. З ранніх років вона була до неї дуже вимогливою. І одяг прати змушувала, і корову доїти, і витирати пил, і мити посуд. А коли всі доручення були виконані, мама чіплялася до неї з іншого приводу. То плями на речах лишилися, то розводи на посуді. І кури голодні. І так усе життя.
У Іванни Йосипівни справді було погане самопочуття від спогадів. Жодної нормальної передачі вона по телевізору не знайшла. Весь час дивину показують. Розмальовані жінки ходили по сцені, щоб хоч чоловічу аудиторію залучити до екрану телевізора.
Куди ж котиться цей світ? Взагалі жодних правил не дотримуються. Вона мала талант — вміла малювати. Все вміла намалювати: краєвиди, портрети, натюрморти. Навіть деталі промальовувала.
Одного весняного ранку вона вийшла на терасу і дістала великий акварельний листок. Вирішила написати щось цікаве. Природна краса вразила її своєю свіжістю. Все довкола живе і дихало. А світанок тоді був найкрасивішим за її життя. Фарби переливались, і вона була така щаслива. У той день муза була на її боці.
– Чого це ти тут сидиш? Зайнятися нема чим? У тебе іспити на носі. Чому замість того, щоб повторювати уроки, ти вирішила розважитись своїм хобі? Про що ти думаєш? Ким будеш після закінчення школи?
– Я хочу бути художником! — зухвалим тоном сказала Іванка.
– У вільний від занять час ти можеш бути будь-ким. Хоч балериною. Тільки суворі правила життя ніхто не скасовував. Невже ти не бачиш, як зараз важко жити? Для того, щоб було щось на столі, тобі потрібна голова на плечах та знання. А що то за сумнівна професія? Її навіть назвати так складно.
Іванка тоді розлютилася на матір. В її очах палала образа, стільки хотілося сказати. Вона більше не могла стримуватись. З очей бризнули сльози, дівчина встала, розкидала фарби, які бризнули на картину і сказала:
– Хіба ти мати? Ти така “добра”, що тебе навіть батько на іншу проміняв! Саме через тебе мені доводиться жити у таких умовах! — Іванка сказала ці слова з трепетом в голосі.
Мама не могла повірити у те, що відбувається. Вона відкрила рота, але не могла вимовити жодного слова. Дочка її дуже образила. А Іванку це тільки розпалило і вона розійшлася не на жарт.
– Навіть у тому випадку, якщо я не зможу прогодувати себе своїм живописом, то мені простіше стати занепалою жінкою, ніж працювати за копійки та гнути свою спину.
– Іванко, а ну вгамуйся негайно! Ти переходиш усі межі! — каже мати.
– А що? — не вгамовувалася дочка, — тато, який пішов до більш адекватної жінки, теж тобі не догодив? Він просто не міг більше жити з такою, як ти. Навіть моя старша сестра пішла від нас, тому що… І замовкла. Тепер уже й Іванка не впізнавала саму себе…
Протягом дня Іванці було погано. Зникло бажання малювати. І вчитися не було сил. Вона здригалася від кожного шороху, стукоту, думала, що ось-ось до неї прийде мати і все буде чудово.
Коли настала ніч, Іванка потай прокралася на кухню. Маму бачити вона не хотіла, щоб не бачити її погляду. Але нічого їстівного там не було. Як і в холодильнику. Лягла спати голодною.
Наступного дня вона вирішила піти до мами з вибаченнями. І вчинок мав бути гарним. Іванка навіть змогла приготувати млинці, гарно розмалювала їх варенням, сметаною, як на картинці у журналі. Приготувавши чай і кинувши корицю, вона пішла до мами в кімнату. Рознос був в одній руці, а другою вона постукала у двері. Але відповіді не було.
– Мам, можеш мені допомогти двері відчинити, бо руки зайняті, — сказала Іванка, але у відповідь лише тиша. Вона вже не могла більше стояти, і якось відкрила двері ногою. Від побаченого рознос звалився на підлогу.
– Мамо, мамочко – пробач!
Вона не могла в це повірити:
Мамочко… – шепотіла дівчинка, – мамо! – пробач мені, повернися, – вона заплакала. Їй було дуже важко…
Іванна Йосипівна здригнулася від спогадів, ніби від вогню. Кожен із нас має у своїй пам’яті щось “своє”. І навіть із близькими друзями таким не поділишся. І з родичами. А носити це дуже складно і важко.
Жінка розхвилювалася, у неї застукало в голові, і вона пішла на кухню, щоб випити препарат, який назначив лікар. Чергова ніч без сну та сповнена жалю…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
