fbpx

Баба лише глянула похмуро на почорнілу дівчину. Не відмовляла, бо звикла виконувати забаганки відвідувачів. І давно навчилася не брати на себе їх гріхи, просто виконувала на совість своє земне призначення. Але чогось за Килю щось стислося в її грудях, бо побачила своїм внутрішнім зором, що намір, з яким прийшла жінка – фатальний для неї.

Я вірю, що наші навіть ще зовсім не далекі предки мали зв’язок з тим світом, який зараз ховається від людських очей.

Ось вам історія, яку зберігає моя родина. Історія маминої тітки Килини, старшої сестри моєї бабусі, яка народилася у 1903 році.

Було це на Полтавщинні в райцентрі Глобине, звідкіля всі ми родом.

Всього у маминих дідуся Пилипа і бабусі Векли народилися 18 дітей. Киля, як всі її називали – зі старших. У всіх – важкі долі, з якими переплелися голод і війни, тяжка робота і бідність.

І навіть – магія…

Киля не була красунею, бо ще підлітком перехворіла на віспу, і хвороба залишила на обличчі непривабливі сліди.

Але Сашко їх не помічав, бо полюбив дівчину всім серцем, полюбив її очі і душу, чисту, як криниця, її доброту щиру. А вона палко покохала його у відповідь.

Батьки хлопця не прийняли вибору сина. Бо ж не рівня їм, заможним, така не вістка, не пара вона їхньому красеню-синочку. Що з бідної родини, не вчена зовсім, письмом не володіє, так ще й віспою «побита».
Сварили Сашка, попереджали, що шлюбу його з Килиною ніколи не допустять.

Та почуття Килі і Олександра на заборони батьківські не зважали, горіли яскравим вогнем. Зустрічалися таємно. І які ж солодкі то були побачення! Гарячі, заборонені, пристрасні…

***

Місячне сяйво тієї літньої ночі, коли сиділи вони на березі сільського ставку у заростях очерету, облило і воду, і все навкруги якимсь особливим сяйвом. Срібно-смарагдовим, загадковим.

Вони тулилися одне до одного, відчували тепло, чули серцебиття. Мовчали. Слова – зайві. Така краса і тиша навкруги… Лиш де-не-де тьохне пташина.

Повіяв легенький вітерець, і дзеркало води пішло дрібними хвильками. Киля стрепенулася, бо побачила, щось дивне побачила… Штовхнула Сашка плечем, але і він здивованими очима дивився вже туди, куди і
кохана.

На воду.

З неї виходили дівчата. Зовсім голі. Їх довге волосся обвивало стани, мерехтіло у світлі місяця. Ідеально-атласна шкіра відливала блакиттю.

На березі вони стали в круг, взялися за руки. Пішли колом. Наче пливли у повітрі, ледве торкаючись босими ногами трави.

І полилася над ставком, над очеретом пісня… Без слів, така, яку не співає жодна пташка, ні на що не схожа пісня. Пісня-вітер, пісня-жалоба.

Неймовірно прекрасна і моторошна водночас. Від неї все в середині хлопця і дівчини завмерло і похололо, вони не могли поворухнутися, а тільки сиділи і занімівши дивилися на цей неймовірний танок…

І враз помітили, що круг з дівчат в середині не пустий, що там, в центрі кола, на землі сидить ще одна їх подруга.

Тут вона встала. Плавно піднялася, розігнула спину, плечі, підняла вгору такі самі чорно-пусті, як у інших дівчат, очі. Очиці. Неживі.

– Дуся! – скрикнула Килина, не стримавшись від жаху, що охопив її в мить. Бо впізнала товаришку з сусідньої вулиці, яка так і не повернулася додому після того, як пішла прати до води килимки і рушники. Шукали-шукали дівчину односельці, пірнали дядьки у став, та все марно, так і не знайшли тоді Дусю. А воно он що сталося… Утоплениця вона, русалки її до себе приймають… Не вигадки все це старих бабів і дідів, виходить.
Килинин гучний скрик різко обірвав магічний танок. Обличчя русалок перекосила лють, мертвими очима ковзнули вони по берегу а потім кинулися у воду, яка зімкнулася над їх головами темно-зеленим дзеркалом.

Недобре стало на душі у закоханих. Стисло серце Килині сталевим кільцем. Скоріш кинулися вони подалі від ставу, від очерету. До села, додому.

***

– Ох, не до добра те, доню, казали старі люди, побачити танок русалок навколо нової утоплениці…», – сказала вранці, після доньчиної розповіді мама Векла. Зітхнула глибоко.

Та Киля не хотіла надавати значення забобонам. Вона поклала руку на живіт, що вже починав округлятися, немов захищаючи його від чогось не відомого і злого.

Не захистила.

Батько Сашка розлютився, дізнавшись про дитину. Це була для нього остання капля.

– Не бувати цьому, – прошипів сину. – Чуєш, не бувати!..
На ранок пішов з пляшкою могоричу до військкомату, побалакати по-чоловічому з комісаром, другом дитинства.

Через місяць Олександра забрали до лав армійської служби, у морфлот.

А ще через два місяці хлопця привезли додому. Ховати – загинув випадково під час навчань.

На цвинтарі мати Олександрова вила. Киля мовчала. І чула не виття і плач, а пісню русалок, що розносилася всюди, пронизувала її наскрізь і здавалося – вбивала…

Вбивала. Але не її.

Кілька днів по тому, запнувшись темною, як та темрява, що оселилася в її душі, хусткою, Киля з семимісячним черевом пішла на сусідній хутір до знахарки-шептухи Устини на aбopт.

Баба лише глянула похмуро на почорнілу дівчину. Не відмовляла, бо звикла виконувати забаганки відвідувачів. І давно навчилася не брати на себе їх гріхи, просто виконувала на совість своє земне призначення. Але чогось за Килю щось стислося в її грудях, бо побачила своїм внутрішнім зором, що намір, з яким прийшла жінка – фатальний для неї.

Рятували Килину від викликаних на хуторі пологів у лікарні. Ледве зберегли її життя. Та все ж зберегли.

Мертвого хлопчика Устина поховала десь, де знала лише вона. А з ним – і можливість Килі народити ще у майбутньому.

***

Пережила. Зцілила душу молитвами. Не відболіло. Ніколи не відболіло.

Але там, у молитвах, тихих своїх розмовах з Богом перед тремтливим вогником свічечки знайшла відповідь, як жити далі.

Мамина тітка Килина більше не впустила в серце жодного чоловіка, бо назавжди там лишився єдиний коханий Сашко.

Все своє життя – а прожила до 77-ми – присвятила дітям. Чужим.

Допомагала виховувати дітей знайомим, рідним. Любила малих до безтями, вміла з ними спільну мову знайти, свій підхід до кожного підібрати. А вони відповідали їх відданою і світлою дитячою любов’ю.

Жила у родинах з дітками у Харкові, Мінську. Потім повернулася у рідний райцентр і допомагала вже моїй мамі з моїми старшими братом і сестрою, поки ті були малі.

***

Хтозна, чи танок русалок всьому тому причина… Але я вірю, що наші навіть ще зовсім не далекі предки мали зв’язок з тим світом, який зараз ховається від людських очей…

Автор: Альона Мірошниченко

 

You cannot copy content of this page