– Ох, ті подарунки від свекрухи. Кожного року чекаю Різдва, як свята, але водночас і з трепетом, бо ніколи не знаю, що цього разу вигадає моя свекруха, Марія Іванівна. Цього року, наприклад, отримала старий, потертий плед з комісійки, з якимсь дивним запахом. А ще – набір кришталевих вазочок, які, як мені здається, ще моя бабуся використовувала. На кожному подарунку – цінник! Якби хоч зняла, бо соромно перед чоловіком, Іваном.
– Іване, ну як тобі? – питаю я його, показуючи “скарби”.
– Та нормальні, Наталю, – відповідає він, але я бачу в його очах усмішку, що приховує співчуття. Він знає, що я не можу сказати Марії Іванівні нічого поганого. Вона ж старша, добра жінка, хоч і з дивним смаком.
– Та нормальні, кажеш? – бурчу я собі під ніс. – А де ж ти бачив такі “нормальні” вазочки? В музеї, може?
– Ну, вони ж кришталеві, – намагається мене заспокоїти Іван. – А плед теплий, будеш в ньому грітися зимовими вечорами.
– Теплий, кажеш? – я піднімаю плед. – Він такий потертий, що я боюся, він розвалиться, як тільки я його накину на себе. І цей запах… нафталіну, чи що? Я вже уявляю, як буду пахнути, як стара бабусина скриня.
– Ну, Наталю, не дратуйся, – каже Іван, обіймаючи мене. – Це ж від чистого серця. Мама є старається.
Так, старається. І щороку старається все більше мене вражати своїми “шедеврами”. Минулого року це був сервіз з розписаними вручну блюдцями, на яких зображені кози. А ще до цього – вишитий рушник з надзвичайно яскравими, майже кислотними кольорами. В мене вже ціла колекція таких “подарунків” зібралася. Я навіть подумувала зробити з них окрему виставку сучасного мистецтва. “Кітч від Марії Іванівни”. Може, було б навіть цікаво.
– Любий, – кажу я Іванові, – може, нам поговорити з Марією Іванівною? Пояснити їй, що мені не потрібні ці… речі. Що краще б вона взагалі нічого не дарувала, ніж таке.
– Не знаю, Наталю, – каже Іван, – вона може образитися. Вона ж з добрими намірами.
– З добрими намірами, але з поганим смаком, – бурчу я. – Я вже не знаю, що робити. Кожного року це повторюється. Я вже боюся Різдва.
– Може, давай цього року ми самі їй щось подаруємо? – пропонує Іван. – Щось таке, що їй точно сподобається. Може, щось практичне?
– Хороша ідея, – кажу я. – Але що? Вона ж все має. І ще й в трьох екземплярах.
Ми довго думали, що подарувати Марії Іванівні. Іван запропонував нові рукавички, але я відразу відкинула цю ідею. Вона ж має вже п’ять пар рукавичок. Тоді Іван запропонував сертифікат в спа-салон. Я подумала, що це непоганий варіант. Марія Іванівна любить доглядати за собою.
На Різдво ми подарували Марії Іванівні сертифікат. Вона була дуже рада. Вона навіть не згадала про свої “подарунки”. Може, вона нарешті зрозуміла, що її смак специфічний.
– Ну, ось бачиш, – каже Іван, – все добре закінчилося.
– Так, – кажу я, – але я все одно боюся наступного Різдва. Хто знає, що вона вигадає цього разу?
– Не переживай, – каже Іван, обіймаючи мене. – Ми завжди знайдемо вихід.
І я вірю йому. Але все ж таки я б хотіла, щоб Марія Іванівна нарешті зрозуміла, що подарунки – це не тільки речі, але й увага, і розуміння. А її “подарунки” – це просто дивина.
А ви як вважаєте? Як правильно вчинити в такій ситуації? Може, є якісь інші способи натякнути свекрусі на її не зовсім вдалий смак? Поділіться своїми порадами!
