Ох, як же це боляче, коли рідна дитина відвертається. Моя донька, світло мого життя, просто зібрала речі і пішла, не сказавши ані слова. Я не знала, що сталося, ані куди вона пішла. Рік минув у нестерпному очікуванні. А потім пролунав дзвінок, і те, що я почула, змусило моє серце стиснутися.
Я щодня згадую той травневий вечір, коли вона, моя Надійка, увірвалася додому зі сльозами на очах. «Я більше так не можу!» – кричала вона, кидаючи ключі на стіл. Я намагалася її заспокоїти, питала, що сталося, але вона лише відмахувалася, мовляв, «Ти все одно не зрозумієш!»
А наступного ранку її кімната була порожньою. Я досі відчуваю той холод, коли побачила, що шафа відкрита, а її улюблений зелений светр – зник.
Нашу квартиру заповнила тиша – важка, давляча, наче повітря викачали. Ми з чоловіком, Володею, дивилися одне на одного, не знаходячи слів. Ми виховували Надійку, вкладали в неї всю душу, забезпечували найкраще, що могли. А вона, наш єдиний скарб, вчинила так, ніби нас ніколи не існувало. Я обдзвонила всіх її подруг, знайомих, навіть одногрупників, але ніхто нічого не знав. «Вона просто зникла», – казали вони.
Володя намагався триматися, був моєю опорою, але я бачила, як згасає вогник в його очах. Він навіть втратив концентрацію на роботі, ледве не зірвавши важливий проєкт.
– Іра, заспокойся. Вона доросла, їй двадцять два роки. Прийде до тями і повернеться. Це, мабуть, якийсь юнацький бунт, – казав він мені, обіймаючи.
Я знала, що він намагається мене підбадьорити, але його слова не допомагали. Я постійно думала: «Що я зробила не так? Де помилилася?» Можливо, я була занадто вимогливою? Чи, навпаки, занадто опікувалася нею? Ми завжди були дружні, Надійка ділилася зі мною всіма своїми секретами, розповідала про хлопців, про мрії. Аж до того дня.
Минуло три місяці. Я все ще щоранку заглядала в її кімнату, сподіваючись, що вона вдома. Її сторінки в соціальних мережах були «заморожені». Я навіть звернулася до поліції. Там розвели руками – доросла людина, має право на приватне життя. Сказали, що якби було щось серйозне – вони б шукали.
Володя став нервовим. Одного вечора він прийшов з роботи пізно, втомлений, сів на диван і, не вмикаючи світла, сказав:
– Микола дзвонив. Сказав, що бачив Надійку в одному з торговельних центрів. Вона працювала в магазині сувенірів.
Моє серце забилося з шаленою швидкістю. Вона була так близько!
– Ти доньку бачив? Ти з нею говорив? – запитала я, ледве стримуючи сльози.
– Ні. Микола просто проїздив повз. Сказав, що вона швидко вийшла з магазину і зникла в натовпі. Я одразу поїхав туди, але вже нікого не застав.
Я одразу ж поїхала до того центру. Описала Надійку охоронцям, продавцям – марно. Ніхто її не бачив, ніхто не знав. Можливо, Володя помилився? Чи Микола? Це було ще болючіше – мати надію і втратити її за секунду.
Час ішов. Пів року. Дев’ять місяців. Рік. Я вже звикла до цього відчуття порожнечі, до тихого фонового болю. Ми з Володею жили наче в тумані. Ми спілкувалися, але в кожному нашому слові, в кожному погляді була ця неназвана прогалина – Надійка.
Одного осіннього ранку, коли я пила каву на кухні, задзвонив телефон. Невідомий номер. Зазвичай я не беру слухавку, але цього разу щось мене змусило. Я відповіла, і почула такий рідний, але змінений, дорослий голос:
– Привіт, мамо. Це Надя.
Я ледве не впустила чашку. Мої руки тремтіли. Це було наче сон, який раптом став реальністю.
– Надійка! Донечко! Де ти була? Чому ти не дзвонила? – я ледь вимовила слова, сльози текли по щоках.
– Мамо, заспокойся. Я не могла. Це довга історія. Я… я виходжу заміж, – голос її звучав невпевнено, але щасливо.
Виходиш заміж? Моя маленька дівчинка? Я була приголомшена. Це було останнє, чого я очікувала.
– Коли? Хто він? Чому ти не сказала раніше? – мій голос зрадницьки тремтів.
– Він чудовий, мамо. Його звати Олег. Ми познайомилися пів року тому. Весілля через місяць. Я хотіла, щоб ти приїхала, – вона зробила паузу. – Я живу далеко, за містом, у невеликому будинку, який ми купили.
«Купили? Вона ж студентка!» – промайнуло в голові. Вона покинула навчання, пішла з дому і за рік зуміла придбати житло?
– Надійко, чому ти пішла? Чому не відповіла на жоден дзвінок? Це нечесно! – прошепотіла я, відчуваючи образу, що знову підіймалася.
– Мамо, пам’ятаєш, ти завжди казала, що я маю «знайти себе», що я «недостатньо стараюся»? Я тоді зустрічалася з хлопцем, Сашком. Він, виявляється, брав участь у фінансових схемах, не зовсім чесних. Я не знала про це. Коли ти почала розпитувати, я відчула себе винною, наче це я була поганою. Я зрозуміла, що мушу сама розібратися зі своїм життям. Я почувалася… під твоїм «контролем», – вона зітхнула. – Мені потрібно було довести самій собі, що я чогось варта.
– І ти вирішила, що найкращий спосіб – це зникнути? Ми так хвилювалися!
– Вибач, мамо. Мені було важко. Я працювала в тому магазині сувенірів, а потім знайшла кращу роботу – менеджером з продажів. За рік я змогла відкласти на перший внесок за наш будинок. Я доросла, мамо. І я щаслива. Приїжджай. Я чекаю на тебе.
Вона надіслала мені адресу. Я сиділа, тримаючи телефон, і відчувала суміш болю, провини та неймовірного полегшення. Вона жива. Вона здорова. Вона… щаслива.
Володя, коли почув, не зміг стримати сліз. Він одразу ж почав планувати поїздку.
– Вона знайшла себе, Іро. Наше пташеня вилетіло з гнізда.
Наступного дня ми сіли в машину. Ми їхали довго, за містом, до невеличкого селища. Будинок був скромний, але дуже затишний, з маленьким садом. Нас зустріла усміхнена Надійка. Вона світилася, була впевнена в собі, і виглядала старшою. Поруч стояв високий, привітний хлопець – Олег.
Вони розповіли, як будували своє гніздечко: самі клеїли шпалери, утеплювали стіни. Надійка, моя донька-принцеса, тепер сама вміла полагодити кран і посадити квіти.
– Ми самі все робили, мамо. Ось, подивись, я навіть навчилася готувати борщ! – сказала вона, показуючи на велику каструлю на плиті.
Я обійняла її міцно-міцно, дивлячись на її щасливі очі. Вона досягла всього сама, без нашої допомоги, без нашої підтримки, але і без нашого «контролю». Вона виросла.
Ми провели у них кілька днів. Олег виявився чудовою людиною – щирим, працьовитим, він справді любив мою доньку. Ми обговорювали весілля, домовлялися про деталі. Надійка попросила, щоб я допомогла їй вибрати весільну сукню. Ми знову стали близькі.
Коли ми їхали, Володя стиснув мою руку.
– Вона була права, Іро. Ми мусили дати їй волю.
Я дивилася на наш автомобільний шлях, який пролягав між полями, і думала про цю історію. Наш біль, наше нерозуміння, її втеча, її перемога над собою. І наше прощення. Це був її шлях до дорослого життя, хай і дуже болісний для нас.
Чи може така “втеча” стати необхідним кроком для молодої людини, щоб зрозуміти свою справжню цінність і знайти свій шлях у житті?
