fbpx
життєві історії
– Ой, діти, не перекопуйте кінець городу! Бо не щасливі будете. Тут майже у всіх таке в городах, що вдієш, часи такі були тоді… Поважати треба, ми всі поважаємо, хай нас Господь береже! – повисла на паркані нових сусідів бабця Павлина. Оксана з Віктором розігнули спини, сперлися на лопати, здивовано на бабу глянули

– Ой, діти, не перекопуйте кінець городу! Бо не щасливі будете. Тут майже у всіх таке в городах, що вдієш, часи такі були тоді… Поважати треба, ми всі поважаємо, хай нас Господь береже! – повисла на паркані нових сусідів бабця Павлина. Оксана з Віктором розігнули спини, сперлися на лопати, здивовано на бабу глянули.

Оксані з Віктором по 35 років було, коли вони стомилися у місті по знімним квартирам тинятися з трьома дітьми.

Допомоги чекати ні від кого, батьків в обох немає, вони з інтернату, ще з підліткового віку разом, і кохання у них справжнє, перевірене вже роками.

А дітки он які охайні, виховані, гарні. Одне за одного горою! От тільки грошей завжди не вистачає. Пнулися Віктор з Оксаною, як могли, міняли роботи, Вітя на заробітки їздив, але назбирати на власну квартиру так і не виходило.

І ось одного разу вночі Віктор запропонував дружині:

– Оксанко, а поїхали в село! Придивимося будиночок, на перший внесок у нас чималенька сума є, кредит можемо взяти невеликий. Машину маємо сяку-таку. Та й автобуси ходять. Тож працювати так і будемо у місті, А в селі і город, і садочок, і повітря інше… Я колись малий, ледве пам’ятаю, правда, їздив з батьком до бабуні в село… Така там благодать! Працювати треба, це так. Але ж пташки співатимуть в садку, і будинок свій, а не ці квартири чужі…

І Оксана погодилася.

Придивилися охайний будиночок з ділянкою соток п’ять в одному селі, у кінці зими купили, а весною ранньою вже і вселилися. Дітям подобалося – слів немає! А Оксана дивилася на малечу і раділа – нарешті вони мають свій дім, нарешті вони всі вдома!

Донечці старшій школа до душі прийшлася, а менші з задоволенням в садочок пішли місцевий. Так, сільський, але затишний, з добрими, простими виховательками. Та що там казати – тут все село наче одна велика родина.

Оксана поки що вдома лад наводить, а Вітя в Полтаві працює. Ще й на роботі його підвищили, зарплата трохи зросла – немов знак, що правильно вони все зробили!

Ось і час город садити, але спочатку перекопати ж треба, бо з осені лишився некопаний, хазяї вже вирішили нічого такого не робити, бо виставили обійстя на продаж.

З завзяттям взялися Віктор і Оксана за лопати у сонячні вихідні, бо ж техніки у них ще ніякої немає для такого діла, вручну треба. Та нічого, он і діти підключилися, допомагають.

Вже зовсім недалеко до кінця ділянки лишилося, аж тут – «кхе-кхе» старече: сусідка бабця Павлина на дерев’яному паркані, який їхні городи розділяє, повисла:

– Ой, діти, не перекопуйте кінець городу! Бо не щасливі будете. Тут майже у всіх таке в городах, що вдієш, часи такі були тоді… Поважати треба, ми всі поважаємо, хай нас Господь береже! – бабця Павлина простягла через паркан тарілочку зі свіжими пиріжками. – Візьми, доню, діткам! З маком, як ще моя бабця пекла.

Оксана з Віктором розігнули спини, сперлися на лопати, здивовано на бабу глянули. Жінка підійшла до старенької, з вдячністю прийняла духмяний гостинець.

– Ви поясніть нам, бабусю, про що ви, бо ми ж не знаємо нічого… – попросила Оксана.

– Та про що… Про те, що тоді, у 32-му-33-му не у всіх вистачало сил своїх рідних на сільське місце останнього спочинку донести… Хоч і відходили вони тоді невагомі і прозорі від голоду, але й ті, що ще лишалися живі, не дуже від них відрізнялися… Ось і ховали в кінці городів батьків, дідусів, бабусь, сестричок-братиків… А бувало, що й немовляток, яких охрестити не встигли, а Господь до себе покликав… Кажу ж, тут майже у всіх у нас таке в городах, і в моєму також брат і сестричка спочивають… Що вдієш, часи такі були тоді… Поважати треба, ми всі поважаємо, хай нас Бог береже! – повторила Павлина. – Та ви не бійтеся! Вони – то ангелики наші, вони наші оселі і рідних своїми молитвами там, на небі, оберігають. А ми їх пам’ятаємо, шануємо цю пам’ять…

…В кінці городу, серед кущів малини і аґрусу, під старою яблунькою знайшли Оксана з Віктором залишки дерев’яних похилених хрестиків.

Розчистили там все від буряну, Оксана на ніч на тому місці лишила велику свіжу хлібину і кухоль молока. Запалили свічечку, прочитали потрібні молитви. Роблять так відтоді частенько, як і багато родин в селі.

***
Вже вісім років родина Віктора і Оксани щасливо живе в цьому будиночку. Підростають дітки, щебечуть у вітах саду дзвінкоголосі пташки…

Автор – Олена Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook