– Ой, ну ти ж знаєш, що мама Віктора нічим нам не допомагає! Вона навіть на наші гроші в Польщу на екскурсію їздила, – сказала моя невістка перукаршій, не знаючи, що плечі в плечі за стрижкою сидить моя подруга, ще з дитинства.
Ольга прийшла до мене на каву. Я спершу наговорила їй компліментів, бо та тільки з салону краси повернулася і з новою стрижкою виглядала доволі ефектно. Але якось вона поводилась дивно. Я таки розкрутила її на розмову.
– Ну, не знаю, чи казати тобі, – протягнула Ольга. – Бачила я твою невістку, Лільку. Ну таке вже на тебе плела на весь салон, що мені хотілося встати і її за двері виставити. Але я не хотіла робити шуму. Я б з такою під одним дахом не жила. Вистав її за двері. Нехай з сином шукають якусь оренду. Бо не вдячна вона.
Після того, як подруга пішла, я вирішила це так не залишати. Я в них і копійки не беру, а в Польщу за свої прискладені їздила.
Того ж вечора я збагнула, що терпіти далі просто не можу. Дивилася на фотографії з поїздки в Польщу й згадувала, як відкладала гроші з кожної зарплати, як економила на всьому, щоб побачити світ, відчути іншу культуру. А тепер мене звинувачують, що я мало не з чужої кишені подорожувала? Це було останньою краплею.
Дочекалася, поки Віктор і Лілька повернулися додому. Сиділи вони на кухні, наче нічого й не сталося, говорили про свої справи. Я ввійшла, наповнила чайник водою та глянула їм в очі.
– Може, поясните, – сказала я, намагаючись не підвищувати голос, – звідки та плітка, що я їздила в Польщу на ваші гроші? Чи ви, Лілю, вважаєте, що я не помічаю, як ви мене безпідставно обмовляєте?
Невістка знітилася, але замість вибачень почала відмахуватися:
– Та то я просто так сказала… Та ви ж самі знаєте, все на емоціях! Не думала, що хтось почує.
– І все ж почули, – наголосила я. – Весь салон почув, і моя подруга, до речі, теж. Ви уявляєте, як мені було соромно дізнатися, що ви на мене наговорюєте перед чужими людьми?
Віктор зітхнув і спробував втрутитися:
– Мамо, може, ми б усі заспокоїлися? Я впевнений, що це непорозуміння. Ліля не хотіла…
– Не хотіла? – повторила я з болісною усмішкою. – А хто мені має повірити, що ваші слова – просто «не хотіла»? І тут справа не лише в тому, що вона наговорила. Це вже триває давно: незадоволення, претензії, постійна критика. Я ж вам не чужа людина. Жодної копійки з вас не взяла за проживання в моєму домі. Ніколи не нав’язувалась, не втручалася у ваші стосунки.
– Але… – почала було Ліля, проте я жестом зупинила її.
– Досить. Ця розмова не про виправдання. Я вирішила, що ви обоє маєте знайти собі інше житло. Мої двері для вас зачинені.
Настала тиша. Чути було тільки, як чайник почав закипати. Віктор розгублено дивився на мене:
– Ти ж не серйозно, мамо? Ми ж твоя родина.
– Якщо ви моя родина, то чому ставитеся до мене як до чужої? – спитала я. – Вам потрібен був дах над головою – я дала. Потрібна була допомога – будь ласка. Але мені боляче чути, що мене звинувачують у використанні ваших грошей і ще й виставляють поганою. Тож, вибачте, але далі так бути не може.
Ліля мовчала й дивилася в стіну. Віктор спробував щось сказати, але не знайшов потрібних слів. Зрештою, я відчинила вхідні двері й мовила:
– Збирайте свої речі. Якщо так важко жити зі мною під одним дахом, то шукайте собі інше місце. А я більше не хочу й не буду терпіти пліток.
Вони глянули одне на одного, потім на мене. Я побачила в синових очах суміш провини та образи, але мене це вже не зупинило. За мить за ними зачинилися двері.
Чи правильно я вчинила, коли виставила власного сина й невістку надвір, щоб зберегти свою гідність і спокій у рідній оселі? Чи варто було пробачити їм чергову образу заради родинної гармонії? Кожен із нас, мабуть, по-своєму шукає відповіді на такі запитання. А я зробила вибір, від якого мені, попри все, стало легше дихати.