Ой, та твоя Каміла, ще та бариня! Вона до РАЦСу не спішить. Все принца на білому коні виглядає!, – уїдливо говорив, наминаючи котлети по-київськи, мій наречений. – А Ось Лідка навпаки, з цього закладу не виходить: то розписується, то розлучається. – А на вихідних так вийшло, що ми зустрілися всі під одним дахом.
Ми з Віктором були знайомі вже чотири роки. Перші полум’яні почуття вже притупилися, стосунки більше скидалися на рутину. Тобто вони або вимагали нового витка, або їх потрібно просто припиняти. Ми жили разом. Звичайно, припиняти зв’язок не хотілося, адже було витрачено чотири роки та й звичка грає свою роль. І ось Віктор, ймовірно, відчувши те саме, вирішив зробити мені пропозицію. Він купив каблучку та попросив руки та серця.
Я зраділа, адже це зміни, це сімейне життя, це дитина, зрештою. Але на моє веселе щебетання про те, кого потрібно запросити на весілля. Він одразу сказав: “Твоїх подруг я бачити не бажаю!”. Він сказав це таким тоном, що я зрозуміла – заперечувати марно. Віктор не любив моїх подруг. Хоча я з ними провела все дитинство та юність. Ми добре дружили. Виручали та підтримували у скрутну хвилину. Разом ділили і радощі, і смуток. Те, що моєму нареченому не подобаються, мої подруги було прикро, але, чесно кажучи, вони теж його не дуже любили.
– Твоя Каміла на що чекає? Хоче, щоб до неї принц на білому мерседесі приїхав?, – в’їдливо говорив про мою подругу Віктор. Та Каміла не поспішала заміж. Вона впевнено йшла кар’єрними сходами, купила квартиру в іпотеку, нову автівку і хотіла собі гідного чоловіка.
– Христя нагуляла дитину і виховує доньку без батька, – так характеризував мій наречений другу подругу.
Так, Христя виховувала дочку сама, не бігала за чоловіком, який дізнавшись про її цікавий стан, розвернувся і вдав, що він тут ні до чого.
– А Ліда взагалі із РАЦСу не виходить, то розписується, то розлучається. Не буває так, щоб два шлюби були невдалі, отже, справа не в мужиках, а в ній.
Я слухала його міркування і нічого не говорила, я знала своїх дівчат з іншого боку і нікого не намагалася переконати в тому, що вони гідні любові та поваги. Достатньо було того, що я впевнена, що вони порядні люди і на них можна покластися.
У нас із дівчатами є традиція. Щосуботи ми збираємось у когось удома. На цей раз нас приймала Ліда. Та сама, яка, на думку мого нареченого, чоловіків міняє, як рукавички.
Ліда замовила суші, ми купили гарне “червоненьке”. Слухали спокійну музику, відпочивали, обмінювалися враженнями за тиждень.
– Тобі твій збирається пропозицію робити?, – жартома запитала Христина.
Я одразу розгубилася, але вирішила підтримати жартівливий тон.
– Так, мене вчора перевели у статус нареченої, – з усмішкою відповіла я. Дівчата всі разом подивились у мій бік. Вони здогадалися, що щось не гаразд. Якби їх планували запросити на урочистість, то я сказала б про це вже з порога, а так вела розмову на відсторонені теми.
Ліда підсіла до мене ближче.
– Послухай, Марто, ти не поспішай. Шлюб це відповідальний крок, а діти ще більша відповідальність. Придивись до свого Віктора уважніше. Подивися, він же не цілеспрямований, що його чекає у житті? І тебе разом із ним. Вона не намагалася мене відговорити, просто пропонувала подумати.
І я думала над її словами всю дорогу додому. А коли відчинила двері, то побачила Віктора. Він був “веселий”, після чарки і зразу почав звинувачувати мене.
– Ти де була? Знову зі своїми недолугими подругами? Врахуй, коли відгуляємо весілля, я таке терпіти не буду. Їхньої ноги в нашому домі не буде. Ти така ж, як і вони.
Я подивилася на нього і в мене розплющились очі. Адже Христина була права. Ця людина за чотири роки, які ми разом, нічого не досягла. Він плив за течією, і його все влаштовувало. Віктор не намагався змінити своє життя. Він дозволяв ображати близьких мені людей. А ось зараз, тільки-но зробивши мені пропозицію, вже вирішив, що має право виховувати і ображати.
Я почала збирати речі, склала сумку і пішла. Віктор щось вигукував слідом, тільки я не слухала. Я викликала таксі та приїхала до Христини. Я довго лила сльози. Подруга мене заспокоїла, запропонувала прожити у неї. Вона розмалювала мені майбутнє, побудувавши місток у нове життя. Я так і зробила.
Пожила у неї, потім винайняла свою квартиру. Віктор кілька разів дзвонив, просив повернутись. Він навіть сказав, що не уявляє свого життя без мене, і якщо я не повернуся, то буде халепа. Я не слухала його. Моє життя мене цілком влаштовувало. Я була рада, що подруги вчасно дали мені цінну пораду, а потім я зустріла гідну людину, і він зробив мені пропозицію. І був радий познайомитися з подругами та запросити їх на весілля.
Мені здається, якщо люди люблять одне одного і поважають, то так і має бути. Як добре, що я тоді не пішла назад і не повернулася до Віктора.
Добре, що мої подруги завжди зі мною.
Правильно я зробила?
Фото ілюстративне
