Ой, Тамаро, шкода мені тебе! Чотирьох дітей на світ привела, а толку з них. Всі вони простими робочими працюють. Інше діло мій Іванко. Він моя гордість. Єдина надія в старості. Вивчився в університеті, а тепер хорошу посаду отримав. Ще трішечки і до директора допрацюється. – Мамо, я не маю змоги за тобою доглядати! Сама розумієш – робота! Збирайся, ми їдемо, – сказав Іван, коли мама в черговий раз злягла.
Марта була дуже зарозумілою, доглянутою жінкою. І обіймала все життя керівні посади. Дорога біжутерія, коштовності, зачіска із салонів краси, одяг із бутиків. Чоловік їй ні в чому не відмовляв. А єдиний синок взагалі купався в іграшках.
Його носили на руках у буквальному значенні цього слова.
Івана з ранніх років забезпечували найнеобхіднішим. Навіть тоді, коли у країні був тотальний дефіцит. Батьки діставали йому все, що потрібне.
Марта Василівна мала простору трикімнатну квартиру. І коли навідувалася зрідка до своєї сусідки, то завжди кривилася. Вона дружила з Тамарою, хоча та жила бідненько. Просто дружити з кимось треба.
Тітка Тамара мала чотирьох дітей. Синів та доньку. Чоловік давно пішов з життя.
Доводилося тягнути все. На своїх плечах. Хлопці завжди бігали брудні, коліна у них обдерті, долоні брудні. Грати їм особливо не було чим. Тож хіба що кораблики могли в калюжі запускати. Але завжди лагідні були з матір’ю. Цілували її.
Марта Василівна завжди робила зауваження – руки не миють. Як ти їх виховуєш! Інша річ мій Іванко. Він взагалі інший. Такий вихований, охайний, доглянутий. У відповідь тітка Тамара лише посміхалася і говорила: “Та це діти. Вони весь час граються, граються. Я ввечері відмию і переодягну”. Лише сусідку було не переконати.
Вона гордо крокувала двором. Іноді там бачилася ще з однією сусідкою — Ольгою. Це була жінка за 40, але без дітей. Їй Марта Василівна завжди читала нотації, які починалися словами:
– Порожня ти, Оля, жінко. Тому й чоловік тебе покинув. Дітей вам Бог не дав.
Зовсім. Ось коли постарієш, хто тобі воду приноситиме? Хто нагодує, допоможе? Так і відійдеш у засвіти. Ось мій Іванко — я на нього сподіваюсь. Така ідеальна дитина. Я впевнена, що завжди мене підтримуватиме. Він і тепер підходить і питає: “Мамо, чого тобі подати? Може, кави? Або бутерброд? Ідеальний син!”
На такі слова Ольга не ображалася. Їй було чуже почуття злості.
Вона хіба що могла сказати:
– Звичайно, Марто, добре тобі, я рада. Син у тебе золото. Не натішишся ти на нього!
Марта Василівна гладила себе по волоссю і продовжувала хвалити свого Іванка.
Минали роки. Діти сусідки Тамари виросли. Відучилися в училищі, дочка стала кухарем. Вони продовжували жити у своїй трикімнатній квартирі, куди підселилася сім’я старшого сина. І дитину вони на світ привели. Марта Василівна періодично зазирала до них і була у справжньому подиві. Стільки людей! А вони такі задоволені. Як так можна! Ось у неї все по-іншому. Іван університет закінчує. На нього вже й містечко на фірмі чекає.
– Ой, Тамаро. Що це за діти в тебе? Ким вони стали? Простими робітниками? І ще ходять такі горді. Хоч би ти їм сказала. Інша річ мій Іванко— уже начальником став.
Та що мені казати їм, Марто? Адже я сама їх ростила. А вони стали пристойними людьми. І професії здобули. Ось Володя став шофером. Він машини вміє лагодити. Дмитро зварювальником став. А Андрій токарем, він узагалі на розхват. – хвалила своїх синів Тамара.
Так вони ж прості роботяги! Звичайні трудівники! Хіба це діло? Ледь виживають на ці зарплати. Кашу та картоплю їдять. Тижнями. Або оладки.
– Ми любимо млинці з ікоркою. А ви з варенням. Дивина! — дивувалася Марта Василівна.
Та моя мати нас таким весь час годувала. І ми виросли. Смажила нам сало на сковорідці з яєчнею — нічого смачнішого у своєму житті не їла!
Вона була жінкою доброю і не збиралася навіть заздрити сусідці. Вона не вміла це робити. І любила її сина — Івана. Але у своїх дітях вона душі не чула. Згодом у Тамари з’явилося багато онуків. І всіх їх вона любила однаково.
Минали роки. Жінки непомітно постаріли. І у Тамари відмовили ноги.
Її сини носили жінку на руках. Марта Василівна бачила це, поки виглядала сина. Він під’їхав на новому позашляховику.
Ставили на ноги Тамару довго. Сини її доглядали. Якось Іван зіткнувся з одним із них у під’їзді:
– І хочеться тобі так горбатитися? Вона ж старенька вже. Ось вам не пощастило!
– Ти навіщо так кажеш? Вона ж нам мати! І вона за нами свого часу прала, ночей не досипала. Як і твоя мати.
– Не порівнюй мою маму зі своєю. Це небо і земля.
Син узяв сусіда за “шкварки”. Але другий брат зупинив його.
– Не варто, матері знову гірше, ходімо.
Через якийсь час Тамара почала ходити. Сини поставили її на ноги.
А Марта Василівна занедужала. Їй ставало все гірше та гірше.
Тільки Іван не збирався її доглядати. Якось він приїхав до матері і сказав:
Мамуля, давай, збирай речі. Тут тобі самотньо, тата давно не стало. Я хочу особисте життя налагодити, а за тобою догляд потрібний. Коли мені це робити? Ніколи. Я постійно працюю. Що ти тільки місце у квартирі займаєш? Тобі компанія потрібна.
Про що ти, Іване? Мені й тут добре. Невже ти не можеш приїхати допомогти мені? Ліки подати? Я ж люблю тебе. Я ж тебе виростила.
Досить голосити, збирайся, я вже домовився, на тебе там чекають.
Коли вони вийшли з під’їзду, на лавці сиділа Тамара, а сини вантажили у стару іржаву копійку картоплю, щоб їхати на дачу.
Марті Василівні стало так самотньо, ніяково. Один із синів Тамари підійшов до Івана, щоб з’ясувати, куди це вирушає його мати з речами.
– На місце її добре визначив. Я в змозі сплатити за її перебування в пансіонаті. Там місце для людей такого віку, як вона.
– Давай ти її перевезеш до нас? Мама в кімнаті має місце, вона не проти. Погоджуйся.
Ще чого! Чим ви її там годуватимете? Кашею гречаною? Їй там краще буде, я знаю.
Не допомогли ні благання матері, ні сусідів. Іван закрив за мамою двері автівки. Через місяць вона відійшла на небеса.Не витримала вона такої поведінки сина, який так і не приїхав до неї…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
