– Ми по вуха в боргах, а тобі смішки в голові? – я ледве стримувала обурення, коли мій чоловік Руслан знизав плечима, ніби все це дурниці.
– Та розслабся! Якось та й буде!, – відповів він. – У мене все під контролем, просто треба було трохи грошей.
Мене звати Оксана, і вже одинадцять років я живу з Русланом у шлюбі, де, здавалося б, немає місця для таємниць. Я завжди вірила, що ми – команда, і якщо щось іде не так, ми разом шукаємо вихід. Проте одного дня з’ясувалося, що фінансові труднощі в нас не просто існують, а загрожують потопити всі наші плани.
Почалося все з дивних дзвінків. Руслан часто зачинявся в іншій кімнаті, коли говорив по телефону. Коли я питала, з ким він розмовляв, відповідав ухильно: “Та так, справа по роботі” або “З другом радився”. Я нічого не підозрювала, доки моя свекруха Наталя якось обмовилася:
– Оксанко, а ви вже розрахувалися з тим боргом, чи ні?, – сказала мені одного дня свекруха.
Я буквально отетеріла. Про який борг ідеться? Адже ми з Русланом начебто не брали жодних кредитів. Принаймні не в межах нашої родини. Моя свекруха, видно, зрозуміла, що я не в темі, й замовкла. Справа закінчилася незручною тишею. Пізніше я випитала з неї деталі: виявляється, Руслан уже кілька місяців позичає гроші у її подруги, а також у самих моїх свекрів.
Ввечері, коли він повернувся додому, я відкрила двері, стискаючи телефон із повідомленнями від Наталі. Руслан зрозумів, що мене не обвести навколо пальця, й почав швидко виправдовуватися:
– Я не хотів тебе хвилювати. Це були тимчасові труднощі в бізнесі, я все повернув би.
У мене руки затряслися. Я відчула себе ошуканою. Чому він позичає кошти без мого відома? З’ясувалося, це лише верхівка айсберга. Я поговорила з його сестрою, і вона підтвердила, що Руслан і у неї “на певний час” позичав. Усі вони думали, що я знаю, бо хіба ж подружжя не радиться у фінансових питаннях?
Я спробувала зібратися й детальніше дізнатися, що за борги в нас накопичилися. Руслан пробував переконати мене, що це дрібниці, але поступово зізнався: є ще один кредит у банку. Платити його дедалі важче, і врешті-решт потрібно було випрошувати допомогу в родичів. Сума здавалася величезною, й коли я побачила на його телефоні залишок по рахунку, мені стисло горло.
– Чому ти не прийшов до мене? – спитала я, намагаючись не вибухнути гнівом.
– Не хотів лякати, – відповів він, опустивши очі. – Сподівався швидко все владнати, та вийшло гірше.
У мене не виходило заспокоїтися. Я відчула, що живу з людиною, якої, може, й не знаю по-справжньому. Він не розказав, бо “боявся”? А я, виходить, тепер бовтаюся у морі боргів, не маючи навіть рятівного круга. Особливо важко було дізнатися, що Руслан втягнув у цю історію не тільки свекрів, а й мою маму. Я дізналася про це, коли вона сама зателефонувала зі сльозами на очах, питаючи, коли “ми” повернемо позику.
Наступні кілька днів я провела ніби у тумані. У мене робота, побут, але в голові – лише одне питання: як далі жити з людиною, яка так довго брехала? Може, це дурниця? Або ж навпаки – найгірший вчинок, який тільки міг бути? Зрештою, я любила Руслана, продовжую любити, але довіра, здавалося, зникла. Я пробувала віднайти себе в цій ситуації, ніби стояла на краю: крок уперед – і можеш упасти.
Ми сіли за стіл. Я приготувала вечерю, але їсти не могла, ком у горлі заважав.
– Розкажи все, що приховував, – сказала я йому. – Не вигадуй. Якщо хочеш врятувати наші стосунки, маєш бути максимально відвертим.
Руслан почав розповідати, як його компанія втратила великий контракт, як він намагався знайти інвесторів, але прорахувався з партнером. З’явилися кредити. Спершу маленькі, потім довелося брати все більше. Коли сума стала непосильною, він шукав гроші в родичів. Згодом уже й збирався оформити новий кредит, але не встиг, бо правда випливла назовні.
– Може, ти тепер підеш від мене, – прошепотів він, дивлячись на зім’ятий рахунок за борговими відсотками.
– Я… не знаю, – видихнула я. – Я маю подумати, як із цим жити. Якщо ми й будемо далі разом, то лише за умови, що ти говоритимеш правду з першого слова. Жодних таємниць.
Поки ми обоє в розгубленості. Борги нікуди не зникли, і нам доведеться винаходити способи їх сплачувати, не зруйнувавши сім’ю остаточно. Я роздумую: можливо, продати машину, чи здати в оренду нашу дачу, а може, він знайде іншу роботу? А чи варто взагалі витрачати зусилля, якщо в парі немає довіри?
Не знаю. Єдина річ, яку я зараз точно розумію: без правди ми нікуди не рушимо. Можна обвести довкола пальця родичів, брати все більше позик, але це лише погіршить усе. Коли зникне довіра, стосунки стають тендітними, мов тонке шкло.
Як гадаєте, мої дорогі читачі: чи варто боротися за цей шлюб, доки ще не пізно, чи краще рятувати себе й починати життя з чистого аркуша? Що ви б зробили на моєму місці, коли дізналися, що ваш чоловік потайки позичає гроші, створивши величезний борг для родини? І головне: як пробачити брехню, якщо ти вже раз наступив на ці граблі?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
