fbpx
життєві історії
– Оксанко, я пообіцяв хлопцям на пилорамі допомогти. Ближче вечора приїду, якшо все добре буде. Ти вареників наліпи, і мою улюблену шубу приготуй. – Того дня ніби й було все, як завжди, але якесь дивне відчуття не покидало Оксану. Та й сам Антон, вже ніби і йшов, а повернувся до ліжечка. де мирно спав його улюблений синок, ніби попрощатися захотів

– Оксанко, я пообіцяв хлопцям на пилорамі допомогти. Ближче вечора приїду, якшо все добре буде. Ти вареників наліпи, і мою улюблену шубу приготуй. – Того дня ніби й було все, як завжди, але якесь дивне відчуття не покидало Оксану. Та й сам Антон, вже ніби і йшов, а повернувся до ліжечка де мирно спав його улюблений синок, ніби попрощатися захотів.

Антон піднявся раніше Оксани. Поцілував її в щоку. Вона відкрила очі, запитала сонно: “Антоне, чого ти як рано?”

– Лежи, люба, я сьогодні домовився, що допоможу хлопцям на пилорамі.

– Антоне, ти ж бачиш, що на вулиці твориться? Дороги ще не розчистили. Всю ж ніч мело.

– Все добре, Оксанко. Мій “джип” ще не по таких дорогах їздив. Впораюсь. Оксанко, піду я, а то розбудимо Василька.

– Його разбудишь!

Стояли обоє біля ліжечка, милувалися. Малюк дихав спокійно і тихо, ледь схиливши русяву голову до подушки. Оксана вийшла на кухню, стала готувати сніданок. Але хто ж снідає о пів на четверту. Оксана завжди добре про чоловіка піклувалася. Витягла два термоса. В один налила гарячу каву, в інший гарячий час, і намастила бутербродів.

– Ти мене ніби на Північний полюс відправляєш.

– Ти ж на цілий день.

– Якщо все нормально, ближче вечора вдома буду.

Ось ця фраза насторожила її – “якщо все нормально буде”. До чого вона була сказана? Ніколи він подібного не говорив. Сама Оксана затривожилося, але тривогу цю не стала показувати, але вільно чи мимоволі заспокоювала в собі цю тривогу. Третій раз в спальню заходить, немов забув там що, а сам стоїть, схилившись над ліжечком, і дивиться невідривно на сина. І до неї вдруге цілуватися підходить.

– Приїду раніше – Василька покатаю. А то так рідко з сином час проводжу. Я виправлюсь, обіцяю.

Відволікаючись від своїх думок, підтримала його:

– З’їздимо в місто, дещо купити на свято треба. Скатертину нову, пледи красивіші.

– І палас в спальню або килим. Старий на кухню винесемо. І штори оновити не заважає.

– Ось і приїжджай скоріше.

– Ось і приїду.

Перед тим, як вийти з дому, озирнувся навкруги, перевірив документи, взяв пакет з термосами.

– Меню замовляю на вечір – вареників своїх наліпи і салат обов’язково.

– Все буде!

Весь ранок неспокійно було на душі у Оксани щось турбувало, обтяжувало, а що не могла зрозуміти. В обід пролунав телефонний дзвінок, на іншому кінці почула голос голови Дмитра Івановича. Він говорив плутано,
сильно хвилювався. Оксана розібрала що Антон не впорався з керуванням. А далі все попливло перед очима, потемніло і вона провалилася в темряву.

Прокинулась Оксана в машині “швидкої допомоги”. Над нею схилилася жінка в білому халаті. Глянувши на неї, сказала:

– Їдь, Коля, прийшла до себе, до лікарні довеземо.

– Не можна мені в лікарню, у мене чоловік… Відвезіть мене додому, у мене син маленький.

– Вам зараз не можна. Зі здоров’ям жарти погані. Найрозумніше в вашому стані – полежати кілька днів. Ви людина розумна. Невже хочете залишити дитину сиротою?

– Він і так тепер сирота.

– Але якщо не візьметеся зараз за розум, залишиться круглою сиротою.

І знову забуття…

У день прощання за нею приїхав брат з сином. Лікар не відпускав її, попереджав Максима, чим все це може скінчитися. Оксана не могла нічого говорити. Очима, повними сліз, вона дивилася на лікаря. Німе благання застигло в очах.

Лікар відвів в сторону брата.

– Ви – родич?

-Так.

– Під вашу відповідальність. Після прощання привезете. Ви мене добре зрозуміли?

– Звісно.

Наступного ранку після прощання до неї в лікарню приїхали син і дочка.

– Мамо, ми з дядьком Максимом порадилися і думаємо, що все господарство залишити як при батькові, але вирішувати тобі. Можливо я на деякий час залишусь на господарстві. Поки я взяла відпустку за свій рахунок.

– Нічого не треба.

Цей рік нехай все буде так, як було. Адже це була його любов – корови, поросята, телята. Ти донечко, побудеш, поки я в лікарні, а потім їдь. У вас своє життя. Як зможете допомогти – дякую! Як ні – не ображусь. Треба звикати жити без “правої руки”. Хто зараз вам допомагає?

– Дядя Толік. Василько у них і ночував всі три ночі. Нині візьмемо його до себе.

– Мамо, – попросила дочка, – заради Бога, видужуй. Адже у нас, як ти кажеш, своє життя, а з ким залишиться наш молодший брат? Адже його так любив батько. Нам любові по-менше дісталося.

– Так він і справді Василька особливою любов’ю любив…

Їй здавалося, повернеться додому, відкриє кухонні двері, а він стоїть біля газової плити і смажить картоплю зі шкварками…

– Дякую, діти, за допомогу, – заплакала вона.

Максим зробив знак дітям, щоб йшли.

– Мама, нам треба їхати, ми завтра ще побуваємо, не плач, будь ласка. Нам і так важко.

Як тільки вони пішли, бабуся, що лежала поруч з нею, підсіла до Оксани.

– Ти, голубонько, повинна приклад дітям показувати, а не розкисати, не одна на світі залишилася. Кажеш, правої руки нема, але ж ліва-то залишилася. Тепер їй доведеться за двох працювати. Це і добре, за роботою горе трохи відступить. Ти собі одне на розум візьми, ніякі сльози не повернуть чоловіка. Плакати будеш – його душу на небі сльозами заллєш.

Господь забрав, значить, він йому потрібніше. Тебе Оксаною звати, а мене Катя, Катерина. Ми з тобою великомучениці. Так Господь розпорядився, не можна йому перечити.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook