– Оксано, а тобі чим мій борщ не догодив, що ти почала і свій готувати?, – запитала я у невістки.
– Ви готуєте його на чомусь такому, що неприємно пахне, – відповіла мені невістка.
– Це ж сало! Я все життя так готую і нічого. Це ж смачніше смачнішого. Ніяке м’ясо тут вже не потрібне. Іванко мій борщ завжди любив і ти полюбиш, – наголосила я невістці.
– Ще чого… Ти ще приволочи в мою квартиру другий холодильник, щоб з нас люди сміялися.
– Я вже про це думала, але раз ви самі цю тему підняли, то завтра займусь пошуками.
Ну не невістка, а три гривні в купі. Де тільки мій Іванко таку надибав, – продовжила я, кидаючи на Оксану погляд, сповнений невимовної образи.
Я не могла повірити своїм вухам, коли Оксана заявила, що хоче готувати окремо від мене. Адже вся родина завжди сиділа за одним столом, ділилися їжею і раділи, що можемо бути разом. І ось вона, моя невістка, почала висловлювати претензії до мого борщу, до того, як я його готую.
Я жила з думкою, що невістка повинна радіти, коли її чоловік смачно їсть приготовлені страви матері, а тут… зовсім інше.
Ти справді хочеш на кухні все змінити під себе? Ти гадаєш, я буду так просто на все це дивитися? – відчайдушно запитала я, не приховуючи здивування.
Я нічого поганого не хочу, просто ви готуєте все на салі, яке для мене дуже жирне і пахне. І взагалі, мені зручніше буде варити на своєму. Може, так краще, щоб і вам, і мені не було незручно, – відповіла Оксана з таким виглядом, що ніби це я щось не так робила.
Але ж за ці роки я приготувала стільки їжі для всієї родини, кожен з нас вів свою маленьку традицію, а тут вона така нова, з претензіями. Якби Іванко був вдома, він точно б заступився за мене, бо саме мій борщ – це було те, що об’єднувало всю сім’ю. Але зараз він на роботі, і я сама повинна вирішувати ці питання.
Оксані навіть не вистачило поваги до моїх звичок, вона вирішила, що тепер все буде по її правилах. Їй наче не сподобалося, що у нас з її чоловіком є власні традиції, і все те, що ми любимо, стало для неї чужим. Я ж спокійно і терпляче пояснювала, що сім’я має ділити все разом, а не створювати нові бар’єри.
– Ні, я не буду це терпіти, – сказала я собі, коли Оксана знову почала натякати на окремий холодильник і свою кухню.
Якби хоча б вона по-дружньому запропонувала допомогу на кухні, а не демонструвала своє бажання все зробити так, як їй зручніше. Мене це дуже обурювало. Адже врешті-решт ми, жінки, маємо більше, ніж просто поважати одна одну, ми повинні підтримувати.
А ви, дорогі читачі, що думаєте про таку ситуацію? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи ви підтримуєте ідею про окреме харчування в сім’ї, чи вважаєте, що це розриватиме родинні зв’язки?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
