– Оксано, де мої закрутки? Де ті десять банок – огірки хрусткі, помідори соковиті, ікра з кабачків, що я ночами не спала, бо усе стерилізувала? Я ж для вас, для Богдана і малят, з любов’ю все це робила!
Вона стояла на кухні, в тій білій блузці, що купила в центрі Києва, і тільки знизала плечима, ніби я про якусь дрібницю питала. Оксана, моя невістка, з тими своїми фарбованими пасмами, що завжди пахли салоном краси. “Маріє Василівно, – каже спокійно, ніби про погоду, – я їх винесла на смітник. якісь вони на вигляд дивні були. Не хотіла, щоб діти отруїлися. Ми ж тепер на здоровому харчуванні, без консервів”.
Отетеріла я на мить. В середині мене щось стиснулося. Десять банок! Кожна – по триста грамів чистої праці. Я ж уявляла, як Софійка, моя семилітня онучка, зрадіє тим огіркам, як Максимко, п’ятирічний бешкетник, нахапає ложкою ікри. А вони – на смітник? Як сміття?
– Прострочені? – перебила я, голос тремтів, хоч старалася тримати себе. – То ти диви, прострочені! Я їх учора закатала, свіжі овочі з базару. Квіти поливати просили, ключі дали, а я подумала: нащо дарма ходити, зроблю сюрприз. А ти… ти їх викинула, як лушпиння?
Богдан увійшов тоді з коридору, в тій своїй робочій сорочці з логотипом фірми – він у IT працює, удома з ноутбуком сидить. Побачив мою міну, Оксанине спокійне обличчя і одразу до неї: “Що сталося, кохана?” А мені: “Мамо, заспокойся. Оксана правильно зробила. Ми ж говорили про дієту – без солі, без оцту. Діти в школі й садочку вчаться, там все органічне, а твої банки… ну, старомодні вони”.
Старомодні? Я отетеріла вдруге. Мій син, мій Богдан, що в мене на колінах виріс, підтримує її? Ту, що з під Львова, з Галичини приїхала, і ось так, одним рухом, мою працю на смітник? В середині мене палало, ніби від того самого оцту, що я в банки лила.
– Богдане, ти що? – вигукнула я, хапаючи стілець, бо ноги підкосилися. – Ти ж знаєш, як я старалася. Ви з Оксаною в Карпати поїхали, на тиждень, у Яремче, казали – гуляти, відпочивати. Ключі від квартири в Броварах дали: “Мамо, квіти поливай, бо засохнуть”. А я… я не просто полила. Ранок-ранком на ринок бігала, огірки дрібні вибирала, помідори червоно-чорні, як твої любимі з дитинства. Ікру з кабачків – рецепт від бабусі твоєї, пам’ятаєш? Три години варила, пар від каструлі весь дім наповнив. Десять банок! Для вас чотирьох – ідеально, по одній на тиждень.
Він тільки зітхнув, підійшов до Оксани, обійняв за талію. “Мамо, – каже тихо, – ми дякуємо, справді. Але Оксана права. Там на етикетках 2024 рік стояв, а зараз 2025-й. Може, ти помилилася з датою?”
Помилилася? Я розсміялася гірко, бо сльози підступали. “2024? То минулорічні етикетки, бо нові не встигла зробити. Але вони ж стерильні, я все по науці робила – банки в окропі тримала, кришки кип’ятила. Не прострочені, а свіжі, як роса!”
Оксана тоді втрутилася, з тією своєю посмішкою, що завжди здається штучною, ніби з журналу. “Маріє Василівно, не ображайтеся. Я просто… ну, порядок навожу. У нас же в квартирі все по-новому: йогурти грецькі, салати з авокадо, смузі з ягід. Консерви – то для старого часу. Діти не їстимуть, Софійка вчора сказала: ‘Мамо, я хочу фрукти, а не солоне'”.
Діти. Ось вони вбігли – Софійка з лялькою в руках, Максимко з машинкою. “Бабусю!” – закричала Софійка, кинулася до мене. Я обійняла її, притисла, але в середині мене все ще кипіло. “Сонечко, бабуся тобі огірочків наварила, хрустких, як у казці. Ану, де вони?”
Вона подивилася на маму, на тата. “Мамо викинула, бабусю. Сказала, що вони псувалися, як той йогурт у холодильнику”. Максимко кивнув: “Я бачив, бабусю. Банки зелені, великі, на смітник кинула. Бум!”
Бум. Ніби й мені лупнули по душі. Я відпустила онучку, встала. “Оксано, – сказала твердо, – ти могла спитати. Могла сказати: “Не треба, Маріє Василівно”. Але викинути? Без слова? То ж моя любов у тих банках була. Не просто овочі – спогади. Богдане, пам’ятаєш, як у дитинстві я тобі ікру на хліб мастила, а ти сміявся: ‘Мамо, це як золото зелене!'”
Син відвів погляд, почухав потилицю. “Мамо, ну… часи змінилися. Оксана має рацію – ми на фітнесі, калорії рахуємо. А твої закрутки… солоні вони, шкідливі. Вибач, але я її підтримую. Не злись”.
Не злись. Легко сказати. Я вийшла на балкон, де квіти стояли – фікуси, орхідеї, що я щодня поливала. Вулиця в Броварах гуділа: маршрутки сичали, сусіди гомоніли про ціни на газ. А я думала: чому? Чому моя праця – на смітник, а їхній “порядок” – понад усе?
Того вечора я не пішла додому одразу. Зателефонувала Петрові, чоловікові моєму. Він у гаражі майстрував, як завжди. “Петре, – сказала я, голос тремтів, – уявляєш? Оксана мої банки викинула. Десять! Я ж для них…”
Він зітхнув у трубку: “Марійко, ну що ти хотіла? Молодь свою думку має. Богдан її любить, підтримує. Не лізь, як з Уляною не лізеш”. Уляна – то наша дочка, в Києві живе, з зятем Андрієм. Той у бізнесі, гроші крутить – квартира нова, авто іномарка. Двоє дітей у них, але я не втручаюся: “Живіть, як хочете”, – кажу. Бо там усе в шоколаді, без моїх порад.
Але з Богданом… То мій хлопчик, мій єдиний син. Я виростила його в тих же Броварах, коли Петро на заводі гнув спину. Оксана з’явилася п’ять років тому – красива, розумна, з дипломом економіста. Весілля гучне справляли, в ресторані під Києвом. Я тоді накрила стіл: салати, вареники, і точно – банки з огірками. Всі хвалили. А тепер?
Наступного дня я повернулася. Не стерпілось. “Оксано, – сказала, входячи, – покажи мені той смітник. Може, банки ще там”. Вона здивувалася, але пішла. Сороковий поверх, контейнери внизу. Дивлюся – ні, порожньо. Тільки запахи, пил. “Було б шкода, – бурмотіла я, – якби врятували. Я б ще раз зварила, але по-вашому – без солі, з травами”.
Вона посміхнулася: “Не треба, Маріє Василівно. Краще купимо в супермаркеті – органічні, без ГМО”. Органічні? За сто гривень банка? А мої – з власних рук, з душі.
Богдан тоді втрутився: “Мамо, ну годі. Давай про інше. Розкажи про Уляну – як там онуки?” Я отетеріла: “Про Уляну? То ти відвертаєш? Ні, Богдане, спершу скажи: чому ти її захищаєш? Ти ж мій син!”
Він насупився: “Бо вона дружина моя. І мати дітей. Ми разом вирішуємо. Твоя любов добра, мамо, але… іноді заважає”. Заважає? В середині мене щось тріснуло.
Ми сіли за стіл. Діти малювали, Софійка намалювала мене з банками – великими, зеленими. “Бабусю, – каже, – давай я тобі намалюю, як ти вариш”. Серце стиснулося. “Давай, золото”, – відповіла я, але на Оксану глянула злим оком.
Того дня ми говорили довго. Я розповідала, як у Карпатах, де вони відпочивали, я в уяві гуляла з ними – по Яремчанським водоспадам, по хатах з коломийками. “Я ключі взяла не просто так, – казала. – Хотіла дім ваш берегти, як серце своє”. Оксана кивала: “Розумію. Але наступного разу спитайте. Ми ж команда”.
Команда? Де мій син у тій команді? Він тільки: “Так, мамо, спитай”. Але я бачила – очі в нього на ній, не на мені.
Вечеріли ми разом – салат з авокадо, курка на грилі. Діти сміялися, Максимко машинкою по столу ганяв. Але я не могла – кусок у горлі стояв. “Богдане, – шепнула я йому, коли Оксана дітей укладала, – ти впевнений? То ж не просто банки. То я в них”.
Він обійняв мене: “Мамо, люблю тебе. Але Оксана – моя родина тепер. Підтримаю її”. Підтримає. А мене?
Я пішла додому, до Петра. Розповідала йому все, сльози котилися. “Петре, як жити? З Уляною легко – вони самостійні. А тут… Мої онуки без бабусиних смаколиків?”
Він тільки: “Час покаже, Марійко. Не злись надовго”.
Але я злилася. До сьогодні злюся. Бо та подія – не просто банки на смітнику. То образа, глибока. Оксана не спитала, не пожаліла. Богдан обрав її бік. Діти бачили, як бабусі важко.
Минуло два тижні. Я не йшла до них. Телефонувала тільки Софійці: “Сонечко, малюй ще”. Але в середині мене та злість жевріла, як вугілля в печі.
Чому так? Чи пробачу я Оксані? Чи Богдан зрозуміє, що родина – то не тільки його команда? А малята – чи згадають бабусині закрутки, коли виростуть? І як жити далі, щоб не втратити їх усіх?
