— Оксано, що ти робитимеш із пам’ятником? Микола ж не Степан! — Лариса нахилилась ближче. Я прожила зі Степаном сорок років і поставила нам спільний пам’ятник, але тепер, коли Микола увійшов у моє життя, я розриваюся між ними двома

— Оксано, що ти робитимеш із пам’ятником? Микола ж не Степан! — Лариса нахилилась ближче. Я прожила зі Степаном сорок років і поставила нам спільний пам’ятник, але тепер, коли Микола увійшов у моє життя, я розриваюся між ними двома

Сонце ледь піднялося над горизонтом, а я вже поралася на городі. Літній ранок у нашому селі завжди пахне свіжоскошеною травою і росою. Я саме виполювала бур’ян, коли почула скрип хвіртки. Лариса, моя сусідка, а за сумісництвом головна пліткарка села, прямувала до мене з хитрою посмішкою.

— Оксано, доброго ранку! — гукнула вона, поправляючи хустку на голові. — Ти що, знов увесь город сама перекопуєш? То ж Микола твій де? Не помагає?

Я розігнулася, витерла піт з чола і глянула на неї з легкою іронією.

— Ларисо, а ти що, знов за плітками прийшла? Микола спить ще, не всі ж такі ранні пташки, як ти.

Лариса засміялася, підійшла ближче і сперлася на паркан.

— Та які плітки, Оксано! Усе село гудить, що ти з Миколою вже як голубки воркуєте. А пам’ятник свій що, розбирати будеш? — вона примружила очі, чекаючи моєї реакції.

Я зітхнула, відклала сапку і глянула їй прямо в очі.

— Ларисо, пам’ятник — то пам’ять. А життя — воно ж не зупиняється. Хіба я не маю права бути щасливою?

Вона хитро посміхнулася, але в її очах промайнула цікавість.

— Ой, Оксано, ти у нас філософ! Але скажи чесно, як ти з двома чоловіками розберешся? Один на тому світі, другий на цьому, а пам’ятник уже стоїть!

Я лише махнула рукою.

— Іди, Ларисо, борщ вари. А я тут сама розберуся, де мені лежати і з ким жити.

Вона ще раз засміялася і пішла, а я задумалася. Справді, як же так вийшло, що моє життя, яке здавалося таким простим і зрозумілим, раптом стало схожим на сюжет із серіалу?

Мене звати Оксана, і мені шістдесят два роки. Усе своє життя я прожила в селі, де кожен знає один про одного все — від того, що ти їла на сніданок, до того, скільки разів ти ходила до церкви. Я була заміжня за Степаном, найкращим чоловіком, якого тільки можна уявити. Ми прожили разом майже сорок років — сорок років сміху, сліз, спільних ранків і вечорів, коли ми сиділи на ґанку і дивилися, як сонце ховається за лісом.

Степан був тихим, але сильним. Він умів лагодити все — від трактора до мого розбитого серця, коли в нас не вийшло мати дітей. Ми так і не стали батьками, але це не зробило наше життя менш повним. Ми мали один одного, і цього було достатньо. Коли Степана не стало п’ять років тому, я відчула, ніби в мені вимкнули світло. Порожнеча в домі була нестерпною. Я ходила по хаті, де все нагадувало про нього — його старенька кепка на вішалці, його інструменти в сараї, навіть запах тютюну, який він курив, коли думав, що я не бачу.

Я вирішила увічнити нашу любов. Замовила подвійний пам’ятник — гарний, із сірого граніту, з нашими іменами. На Степановій половині викарбували роки його життя, а на моїй — лише ім’я і дата народження. Я знала, що одного дня лежатиму поруч із ним, і ця думка мене заспокоювала. Я так сильно його любила, що не уявляла іншого місця для себе. Село, звісно, гуділо: «Оксана вже собі могилу приготувала!» Але мені було байдуже. Я зробила це для себе, для Степана, для нашої любові.

Життя йшло далі. Я доглядала город, ходила до церкви, пекла пироги для сільських дітей. Але самотність все одно гризла. Я не скаржилася — не в моєму характері. Та одного дня на сільській ярмарці я зустріла Миколу. Він був із сусіднього села, вдовець, із добрими очима і трохи сором’язливою усмішкою. Микола торгував медом, а я саме шукала, де б купити гарного липового. Слово за слово, і він запропонував принести мені банку меду просто додому.

— Оксано, ти тільки скажи, я тобі щотижня приноситиму, — сказав він тоді, а я засміялася і подумала, що він жартує.

Але Микола не жартував. Він почав приходити — то з медом, то з яблуками, то просто «перевірити, чи все в тебе гаразд». Спочатку я тримала дистанцію. Мені здавалося, що кожна моя посмішка Миколі — це зрада Степанові. Але з часом я помітила, що чекаю його кроків біля хвіртки.

Чекала, як він розкаже якусь смішну історію про своїх бджіл чи про те, як його кіт украв шматок сала з кухні. Микола був не схожий на Степана — той був мовчазний, а цей умів розвеселити. Але в них було дещо спільне: вони обидва дивилися на мене так, ніби я — найважливіша людина в світі.

Через рік я вже не уявляла свого життя без Миколи. Він лагодив мій паркан, допомагав із дровами, а вечорами ми пили чай на ґанку — точнісінько, як колись із Степаном. Село, звісно, не могло цього не помітити. Лариса була першою, хто почав жартувати про мій пам’ятник.

— Оксано, то ти що, тепер біля Миколи лежати хочеш? — сміялася вона. — Чи пам’ятник на трьох робитимеш?

Я лише відмахувалася, але її слова засіли в голові. Я почала думати: а справді, як бути? Мій пам’ятник стоїть поруч із Степаном, і це було моє рішення, моя любов, моя пам’ять. Але Микола… Він живий, він тут, він робить мої дні світлішими. Я почала відчувати себе розірваною між двома світами — минулим, яке я так берегла, і теперішнім, яке несподівано стало таким дорогим.

Одного вечора я сиділа з Миколою на ґанку. Він розповідав, як його бджоли гуділи так, що сусіди скаржилися, а я дивилася на нього і думала: «Як же так? Я ж любила Степана всім серцем. То що це тепер за почуття?» Нарешті я не витримала і сказала:

— Миколо, ти знаєш про мій пам’ятник?

Він кивнув, не відводячи очей.

— Знаю, Оксано. Усе село знає. І що?

— А що, як я… як я не знаю, де мені бути? — я опустила очі, відчуваючи, як щоки палають. У шістдесят два роки соромитися таких розмов — це щось нове.

Микола помовчав, а потім узяв мою руку.

— Оксано, ти не мусиш вибирати. Степан був твоїм життям. А я… я просто хочу, щоб ти була щасливою зараз. А там, угорі, — він посміхнувся, — ми якось розберемося. Може, я свої бджоли з собою візьму, щоб не нудьгувати.

Я засміялася, але в душі залишилося питання. Я не могла його відпустити. Кожного разу, коли я проходила повз цвинтар, бачила той пам’ятник і думала: «Що ж я наробила? Чому я так поспішила?» Але водночас я не могла уявити, що скажу Миколі: «Вибач, я вже місце собі забронювала». Це було б смішно і водночас боляче.

Село, звісно, не втомлювалося жартувати. Одні казали, що я мушу залишити все, як є, бо «любов до Степана — то святе». Інші, як Лариса, під’юджували: «Оксано, бери від життя все, поки можеш!» А я… я просто не знала. Я любила Степана і завжди любитиму. Але Микола — він не заміна, він інший. І я зрозуміла, що моє серце, виявляється, може вмістити більше, ніж я думала.

Одного дня я пішла на цвинтар. Сіла біля пам’ятника, поклала квіти і заговорила зі Степаном, як робила це сотні разів після його відходу.

— Степане, ти ж мене знаєш. Я без тебе не могла жити. Але от дивися, як воно вийшло. Микола… він хороший. І я не знаю, що мені робити. Ти б що сказав?

Звісно, Степан не відповів. Але вітер легенько повіяв, і я відчула спокій. Може, це був його спосіб сказати: «Оксано, живи. Люби. Я ж тебе завжди любив за твоє велике серце».

Я повернулася додому, де Микола вже чекав із новою банкою меду. Він посміхнувся і сказав:

— Оксано, я придумав. Якщо що, я тобі біля того пам’ятника лавочку поставлю. Сидітимеш там, між нами двома, і командуватимеш, як завжди.

Я розсміялася так, що аж сльози потекли. І в ту мить я зрозуміла: я не мушу вибирати. Життя — воно не про те, щоб ставити крапки. Воно про те, щоб любити, поки можеш, і не боятися, що хтось сміятиметься.

Ось так і живу я, Оксана, між двома чоловіками — одним у пам’яті, другим у сьогоденні. Село сміється, Лариса пліткує, а я думаю: чи варто мені щось міняти? Чи залишити пам’ятник, як є, і просто жити далі, люблячи Миколу? А може, любов — це не про те, де лежати, а про те, як жити? Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці?