– Оксано, ти що, серйозно? Ти бачила, що люди пишуть? Я в магазин зайти не можу, всі шепочуться, наче я злодійка якась! Ті твої фото. То ж не для людських очей!
— Мамо, заспокойтесь, — голос Оксани в слухавці спокійний, але відчувається, що вона трохи дратується. — То професійна фотосесія, проєкт про любов до себе. Нічого там такого немає. Чому ви завжди слухаєте, що люди скажуть?
— Оксано, бійся Бога! — я підвищую голос, хоч і не хочу. — Ти ж мати двох дітей! Як мені тепер у селі людям в очі дивитися? Всі тільки й говорять, що “пульгавство”, що “де таке бачено”. Ти хоч розумієш, як мені соромно?
— Мамо, я нічого поганого не зробила, — Оксана зітхає. — Це просто фото, вони гарні, вони про те, що я — жінка, а не тільки мама чи доглядальниця. Люди завжди будуть говорити, що б я не робила. Невже ви не можете просто підтримати?
— Підтримати? — я відчуваю, як у горлі ком стоїть. — Та я б підтримала, якби ти хоч подумала, як це на нас усіх вплине! Ти в Польщі, тобі байдуже, а я тут з цими балачками жити мушу!
— Мамо, вибачте, але я не буду видаляти ті фото, — її голос твердіший. — Я хочу жити своїм життям. І вам раджу не зважати на чужі язики.
Я кладу слухавку, і в середині так пече, наче хтось жару підкинув. Як тепер людям в очі дивитися?
Я — Марія, мені 52 роки, і живу я в невеликому селі на Черкащині. Життя моє просте: корова, кури, кролі, город, а ще — турбота про сім’ю. Мій син Андрій — моя гордість, чоловік працьовитий, батько люблячий. Його дружина, Юля, — невістка моя, хороша дівчина, хоч і з характером. У них двоє дітей — старший Назар, йому вже 13, і молодша Соломійка, якій 11. Соломійка — особлива, вона народилася кволою, не ходить і не говорить. Але дух у неї міцний, як і в усієї нашої родини.
До 24 лютого 2022 року ми жили поруч, хоч і в різних будинках. Андрій з Юлею після весілля купили собі невеличкий будиночок за 150 000 гривень, відремонтували його, зробили затишним. Назарчик народився першим, а через чотири роки — Соломійка.
Лікарі тоді казали, що шансів у неї мало, але вона виявилася бійцем. Юля всю себе віддала дітям, особливо Соломійці. Андрій теж не відставав — працював на двох роботах, але щовечора повертався додому, бавився з дітьми, читав Соломійці казки. Вони возили її до лікарів, на процедури, шукали спеціалістів по всій Україні. Прогрес був повільний, але він був — Соломійка почала реагувати на голоси, усміхатися. Я дивилася на них і думала: “Господи, які ж вони сильні”.
Після 24 лютого Юлі запропонували поїхати з Соломійкою до Польщі — там обіцяли безкоштовне лікування і реабілітацію.
Юля вагалася, бо їхати в чужу країну з хворою дитиною — це не жарти. Але Андрій сказав: “Треба їхати. Для Соломії”. І вони поїхали всі разом — Андрій, Юля, Назар і Соломійка. За кілька тижнів Андрій знайшов роботу на будівництві за 4000 злотих на місяць, Юлі допомогли з житлом і медичною підтримкою. Їм дали квартиру в Кракові, невелику, але зручну. Соломійці призначили фізіотерапію, заняття з логопедом, і навіть Назар пішов до місцевої школи. Я раділа за них, хоч серце щеміло — так далеко вони від мене.
— Марійко, ти чула, що люди балакають? — Ганна, моя сусідка, сидить у мене на кухні, тримає горнятко чаю. — Кажуть, твоя Юля там у Польщі зовсім голову втратила.
— Та що ти верзеш, Ганно? — я ставлю тарілку з печивом на стіл, але апетит у мене пропав. — Що вона такого зробила?
— Та ти що, не бачила? — Ганна дістає телефон і тицяє мені екран. — Оце її фотографії. У фейсбуці вся стрічка гуде. Вона там у якомусь халаті, і то ледве застібнутому!
Я відчуваю, як обличчя палає. Відкриваю фейсбук на своєму старенькому телефоні, який Андрій мені віддав, і бачу ті фото. Юля стоїть, усміхається, в легкому халатику, який справді ледь тримається. Фото гарні, професійні, але… щось у мені стискається.
— Ганно, це ж якийсь проєкт, — кажу я, хоч сама не впевнена. — Вона казала, щось про “Полюби себе”. Безкоштовно, фотограф робив.
— Та яке “Полюби себе”? — Ганна хитає головою. — У нас у селі такого не зрозуміють. Люди вже балакають, що вона там у Польщі геть забула, що мати двох дітей.
Я мовчу. Що тут скажеш? Ганна допиває чай і йде, а я сиджу і думаю: як же мені тепер із цим жити?
Життя в селі — це як танець на тонкому льоду. Усі все знають, усі про всіх говорять. Я звикла, що люди пліткують, але цього разу було інакше. Після тих фото Юлі я не могла спокійно вийти на вулицю. У магазині, куди ходжу по хліб за 25 гривень, продавчиня Оля якось дивно на мене поглянула.
— Маріє, а що там твоя Юля? — питає, ніби між іншим, але очі її так і свердлять.
— Та що, Олю, живуть у Польщі, дітям допомагають, — відповідаю я, а сама відчуваю, як сором заливає.
— Ну, бачила я її фото, — Оля знизує плечима. — Гарно, звісно, але… знаєш, як у нас люди реагують.
Я киваю і поспішаю додому. Ввечері дзвоню Юлі. Розмова виходить напружена, як я вже описала. Вона не хоче видаляти фото, каже, що це її вибір, що вона має право бути собою. А я думаю: “Юлю, ти ж не сама, ти — частина сім’ї. Як нам тепер із цим бути?”
— Мамо, ну що ти так переживаєш? — Андрій говорить тихо, бо, мабуть, Юля поруч. — То просто фотосесія. Юля давно мріяла про щось таке. Вона ж не просто мама, вона ще й жінка.
— Андрію, я розумію, — кажу я, стараючись не підвищувати голос. — Але ти ж знаєш, як у селі. Люди вже мені в очі кажуть, що це сором. Я в церкві в неділю не знаю, куди очі дівати!
— Мам, та плюнь ти на тих людей, — Андрій зітхає. — Вони завжди знайдуть, до чого причепитися. Юля стільки всього пережила з Соломійкою, їй потрібен був цей проєкт, щоб відчути себе живою.
— А я що, не переживаю? — я не витримую. — Я тут одна, з коровою, з городом, а ще з цими балачками! Ви там у Польщі, вам легко, а я тут віддуваюся!
— Мамо, вибач, — Андрій пом’якшує тон. — Ми приїдемо скоро, поговоримо. Не бери до серця.
Я кладу слухавку, але спокою немає. Андрій мене підтримує, але я бачу, що він і сам між двох вогнів — за Юлю і за мене.
Минали тижні, а плітки не вщухали. У церкві в неділю я стояла в кутку, опустивши очі. Отець Іван після служби підійшов до мене.
— Маріє, що в тебе за смуток на обличчі? — питає він лагідно.
— Та люди, отче, — зізнаюся я. — Невістка моя в Польщі, фото якісь виклала, а мені тепер соромно перед усіма.
— Маріє, — отець кладе руку мені на плече, — люди завжди будуть говорити. Але ти подумай: чи гріх це? Чи Юля щось погане зробила? Вона ж дітей своїх любить, доглядає. Може, це ми, люди, поспішаємо судити?
Я задумалася. Отець Іван має рацію, але як пояснити це сусідам? Як пояснити пані Олі в магазині чи Ганні, яка вже всім розказала, що бачила?
Одного дня я йду до колодязя, а там Оксана, інша сусідка, воду набирає.
— Маріє, добрий день, — вона усміхається, але я бачу, що в очах у неї цікавість. — То що, твоя Юля тепер фотомодель?
— Та яка там модель, Оксано, — я махаю рукою. — То якийсь проєкт був, безкоштовний. Сфотографували її, і все.
— Ну, гарно вийшло, — Оксана прицмокує. — Але знаєш, як у нас. Люди вже кажуть, що вона там у Польщі зовсім інше життя почала.
— Оксано, та яке інше життя? — я відчуваю, як усе всередині кипить. — Вона з Соломійкою день і ніч, процедури, лікарі. То просто фото, чому всі з цього трагедію роблять?
— Та я розумію, — Оксана знизує плечима. — Але ж село, Маріє. У нас усе під мікроскопом.
Я йду додому, а в голові крутиться: “Чому я мушу виправдовуватися? Чому Юлин вибір став моїм тягарем?”
Минали місяці. Юля зрідка телефонувала, розповідала, як Соломійка робить успіхи на реабілітації. Назар уже вільно говорить польською, а Андрій отримав підвищення на роботі — тепер заробляє 5000 злотих. Я раділа за них, але плітки в селі не вщухали. Одного разу я не витримала і написала Юлі у вайбері:
“Юлю, може, видалиш ті фото? Люди не заспокояться, поки не забудуть”.
Вона відповіла коротко: “Мамо, я не буду видаляти. Це моє життя”.
Я зітхнула і подумала: може, вона й права? Може, я надто зважаю на чужі язики? Але як мені жити з цим соромом, коли кожен погляд у селі — наче докір?
Одного вечора Назар подзвонив по відеозв’язку. Його обличчя світилося радістю.
— Бабусю, привіт! — він махає рукою. — Я в школі польську п’ятірку отримав!
— Молодець, Назарчику! — я усміхаюся, хоч у душі тривога. — А як там Соломійка?
— О, вона вже краще тримає голову! — Назар сяє. — А ще мама була на фотосесії, бачила? Вона така гарна!
Я застигаю. Навіть Назар про це говорить.
— Бачила, Назарчику, — кажу обережно. — А тобі не кажуть нічого… ну, в школі?
— Та ні, всі кажуть, що мама крута, — він сміється. — А що, бабусю, тобі не подобається?
— Та ні, подобається, — брешу я, щоб не засмутити його. — Просто в селі люди всяке говорять.
— Бабусю, не слухай їх, — Назар говорить так серйозно, що я аж дивуюся. — Мама каже, що головне — бути собою. А люди завжди щось скажуть.
Я киваю, але в душі неспокійно. Навіть онук мене повчає, а я все одно не можу змиритися.
Час минав, і я почала помічати, що плітки потроху вщухають. Люди знайшли нові теми — чиясь корова захворіла, чи хтось купив машину за 200 000 гривень. Але в мені щось змінилося. Я почала думати: а що, як Юля справді мала право на ті фото? Вона стільки пережила — переїзд, догляд за Соломійкою. Може, їй потрібен був цей проєкт, щоб відчути себе не лише мамою, а й людиною?
Одного дня я пішла до отця Івана і розповіла йому все. Він вислухав і сказав:
— Маріє, любов до ближнього — це не лише підтримка в біді, а й радість за їхні успіхи. Юля не згрішила, вона просто живе. А ти молися, щоб у твоєму серці був спокій.
Я повернулася додому і вперше за довгий час відчула полегшення. Може, я й справді надто зважала на чужі слова? Може, пора жити своїм життям, як казала Юля?
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто зважати на плітки, чи краще жити своїм життям і не слухати чужих думок?
