Олексій і Вероніка одружилися в зовсім юному віці – йому виповнилося двадцять один рік, а їй тільки-тільки стукнуло сімнадцять. Дівча вона, звичайно, була шустра, але саме її ця жвавість і привертала в ній хлопця. Життєрадісна, вічно на позитиві, Вероніка, немов промінчик світла висвітлювала його життя.
З районного центру парочка переїхала в місто, ближче до цивілізації. Обоє вони влаштувалися працювати на одне і те ж підприємство. Як то кажуть – і вдома разом, і на роботі разом.
Начебто і все між ними було, але відчував Олексій якась напруга. Реальну його складову хлопець намацати не міг, тому й думати про це не став. До пори до часу.
Так вони і жили – середньостатистичні чоловік і дружина, не більше не менше. Поки не сталося в їх невеликій сім’ї нещастя – при роботі на складі на Олексія впав важкий стелаж та інвалідність.
Шансів, хоча б мінімальних, на те, що чоловік коли-небудь буде ходити, ніхто не давав.
Олексій замкнувся в собі, а раніше завжди життєрадісна Вероніка замість того, щоб підтримати чоловіка, стала уникати його. Дійшло до того, що чоловік і жінка перестали розмовляти. А через місяць дружина вдома ночувала через день.
І, нарешті, настав той день, коли дружина мовчки зібрала свої речі і пішла. А Олексій, підкотивши коляску до вікна, довго намагався підвестися і подивитися услід дружині. Не вийшло…
До чоловіка приставили соціального працівника – жінку похилого віку, яка купувала Олексію продукти, готувала і прибирала. Хоча він намагався по можливості все робити сам.
Але незабаром Микитівна захворіла. Вона попросила Льошу дозволити на час її хвороби замість неї попрацювати її племінниці – Соні. А то платили боляче мало за лікарняний, а так начебто на роботі вона.
Соня виявилася милою дівчиною, немов світиться зсередини. Вона нібито літала по дому, виконуючи рутинну роботу. І постійно щось наспівувала. А голос у дівчини був чудовий.
На свій подив Олексій став ловити себе на думці, що задивляється на дівчину і постійно чекає її приходу. Але абсолютно чітко розумів, що йому нічого не світить. Ну кому потрібен інвалід? Все життя тягнути на собі непосильну ношу?
А дівчина тим не менше продовжувала як ні в чому не бувало спілкуватися з хлопцем – не тільки з робочих питань, а так, про все на світі. А одного разу вона запропонувала Олексію прогулятися. На питання: “Як?” вона весело відповіла: “З легкістю”.
І дійсно – вона з якоїсь дуже точно легко закотила коляску в вантажний ліфт, ската по пандусу і штовхала по тротуару. Прямо не дівчина, а отаман в спідниці. Це так він думав про себе і посміхався, дивлячись на Соню. Як на нездійсненну мрію.
А ось Соня, виявляється, себе такою не рахувала. Одного разу, під час спільного перегляду кінофільму дівчина раптом повернулася до Олексія і поцілувала в губи. Чоловік, на секунду сторопівши, не відразу відповів їй. А потім відповів.
А в цей самий час колишня дружина Олексія, Вероніка, позустрічався з іншим чоловіком, раптом згадала про колишнього чоловіка. Згадала про його доброту, лагідність, душевність.
Адже втікши від відповідальності за чоловіка-інваліда жінка думала, що у неї все попереду. Що знайдеться ще в її житті чоловік – сильний, красивий і не убогий.
Але ж ні, ніхто чомусь серйозно її не прийняв. Втомившись, Вероніка вирішила повернутися до чоловіка. По крайній мірі, на час. Відсидітися, так би мовити.
Відкривши двері своїм ключем, Вероніка була ошелешена відкрилася сценою – в залі за великим накритим столом сиділи гості.
А на чолі столу – дівчина у весільній сукні, а в ролі нареченого – її колишній чоловік. Вона все зрозуміла. З гіркотою розвернувшись, вона назавжди пішла з такої знайомої квартири.
А в самій квартирі ще довго лунали веселі крики “гірко”, співали пісні і звучав життєрадісний людський гомін. У цій квартирі відтепер оселилося щастя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
