— Олексію, ти можеш хоч раз встати з цього дивана і щось зробити? — мій голос тремтів, коли я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках пакети з продуктами. — Я щойно з роботи, тягну ці сумки, а ти навіть не подумав, що можна допомогти!
Він ліниво повернув голову, не відриваючи погляду від екрана телевізора. На його колінах лежала порожня пачка чіпсів.
— Марто, та заспокойся, — пробурмотів він, знизуючи плечима. — Я ж нічого страшного не роблю. Сів подивитися матч, що тут такого?
— Що такого? — я відчула, як усе в мені стискається від роздратування. — Ти не бачиш, що я тону в цих справах? Я готую, прибираю, працюю, а ти тільки й робиш, що сидиш! Хіба це партнерство?
— Ну, ти ж завжди усе робиш краще, — відповів він із якоюсь байдужою посмішкою. — То й навіщо мені лізти?
Я замовкла, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Він навіть не зрозумів, що щойно розбив щось у мені остаточно.
Мене звати Марта, і я вже не пам’ятаю, коли востаннє відчувала себе вдома, як у місці, де можна відпочити. Мій чоловік, Олексій, колись був людиною, від якої я не могла відвести погляд. Його сміх, його плани, його енергія — усе це притягувало мене, як магніт. А тепер? Тепер я бачу перед собою лише вм’ятину на дивані, яку він залишив після років байдужості. Ця історія — про те, як я намагалася врятувати нас, себе і, можливо, знайти відповідь на питання, чому ми так далеко відійшли від того, ким були.
Я повертаюся додому після роботи, зазвичай близько сьомої вечора. У руках — пакети з продуктами, бо холодильник, як завжди, порожній. Сьогодні я купила овочі, курку і трохи хліба за 420 гривень. Олексій обіцяв зайти в магазин, але, як і зазвичай, цього не сталося. Він сидить на дивані, у тій самій позі, що й учора, позавчора, тиждень тому. На столі — порожня банка з-під коли, поруч — пульт і зіжмакана упаковка від печива.
— Ти вечерю приготуєш? — питає він, не відриваючи очей від телевізора.
— Я щойно з роботи, — відповідаю я, намагаючись стримати роздратування. — Може, ти хоч раз спробуєш?
— Та я ж не вмію, — сміється він, ніби це жарт. — Ти ж у нас шеф-кухар.
Я не відповідаю. Просто йду на кухню, розпаковую продукти і починаю різати цибулю. Сльози течуть, але не від цибулі. Я згадую, як колись ми готували разом. Як він сміявся, коли я випадково розлила соус, і як ми танцювали під радіо, поки варилася паста. Куди це все поділося?
Моя мама, Галина, завжди казала: «Марто, шлюб — це робота двох». Я телефоную їй, коли відчуваю, що більше не можу тримати все в собі.
— Мамо, я втомилася, — зізнаюся я, сидячи на кухні з чашкою чаю. — Я роблю все сама. Він навіть не помічає, як я стараюся.
— А ти йому казала про це? — питає вона спокійно, але я чую в її голосі тривогу.
— Казала. Сто разів. Він або сміється, або каже, що я перебільшую.
— Дитино, ти не можеш тягнути все сама, — зітхає мама. — Поговоріть серйозно. Якщо він тебе любить, він зрозуміє.
Я киваю, хоча вона цього не бачить. Але в глибині душі я знаю: Олексій не хоче чути. Він звик, що я все роблю. І я сама винна, що дозволила цьому стати нормою.
Наступного дня я вирішила спробувати ще раз. Вечір, я готую вечерю — картоплю з куркою. Олексій, як завжди, на дивані, гортає телефон.
— Олексію, нам треба поговорити, — кажу я, ставлячи тарілки на стіл.
— Про що? — він навіть не піднімає очей.
— Про нас. Про те, що я відчуваю себе самотньою в цьому шлюбі.
Він нарешті відкладає телефон і дивиться на мене здивовано.
— Самотньою? Марто, я ж завжди вдома. Як ти можеш бути самотньою?
— Ти вдома, але тебе ніби немає, — відповідаю я тихо. — Ти не помічаєш, що я роблю. Ти не допомагаєш. Я відчуваю, що живу з сусідом, а не з чоловіком.
Він зітхає і відкидається на спинку дивана.
— Ти завжди робиш із мухи слона. Я ж не проти, щоб ти відпочила. Сядь, подивись зі мною фільм.
Я відчуваю, як усе в мені кипить, але стримуюся. Замість цього я просто киваю і йду мити посуд. Може, він правий? Може, я дійсно драматизую?
Наступного тижня я їду до батьків Олексія, Світлани Іванівни та Миколи Петровича. Вони живуть у невеликому будинку за містом. Я завжди відчувала до них повагу, але цього разу мені важко приховати напругу.
— Марто, ти якась бліда, — каже Світлана Іванівна, наливаючи мені чай. — Все добре?
— Та все нормально, Світлано Іванівно, — відповідаю я, хоча в горлі стоїть клубок. — Просто роботи багато.
— А Олексій як? — питає Микола Петрович, поглядаючи на мене поверх окулярів. — Допомагає тобі?
Я затинаюся. Що я можу сказати? Що їхній син цілими днями лежить на дивані? Що я відчуваю себе прислугою?
— Він… старається, — брешу я, і мені стає соромно за ці слова.
Світлана Іванівна дивиться на мене з розумінням.
— Знаєш, Марто, шлюб — це не завжди легко. Але ви молоді, у вас усе попереду. Тільки не забувай про себе.
Я киваю, але її слова звучать як порожній звук. Я не забуваю про себе. Я просто не знаю, як себе врятувати.
Минуло ще кілька тижнів. Я почала затримуватися на роботі, брати додаткові проєкти. Моя колега, Ірина, помітила, що я змінилася.
— Марто, ти останнім часом якась не своя, — каже вона одного дня за кавою. — Що сталося?
— Нічого особливого, — відповідаю я, але вона не відступає.
— Не бреши. Я бачу, що тобі важко. Розкажи.
Я зітхаю і розповідаю їй усе: про диван, про байдужість Олексія, про те, як я відчуваю себе невидимкою у власному домі.
— Слухай, — каже Ірина, нахилившись ближче. — Ти не можеш так жити. Ти або говориш із ним по-справжньому, або… робиш щось радикальне.
— Радикальне? — перепитую я.
— Ну, ти знаєш, — вона знизує плечима. — Поїхати кудись. Змінити обстановку. Або… подумай, чи хочеш ти так жити далі.
Її слова застрягли в моїй голові. Я не хочу так жити. Але чи готова я щось змінити?
Одного вечора я повертаюся додому раніше, ніж зазвичай. Олексій, як завжди, на дивані. Але цього разу я не йду на кухню. Я сідаю поруч із ним, прямо на ту саму вм’ятину, яку він залишив.
— Що ти робиш? — питає він, здивовано поглядаючи на мене.
— Сиджу, — відповідаю я спокійно. — Я теж маю право сидіти, правда?
Він ніяковіє, але нічого не каже. Пересідає в крісло, ніби я зайняла його священне місце. Я дивлюся на нього і розумію: він не помічає, як я змінилася. Не бачить темних кіл під моїми очима, не чує втоми в моєму голосі.
— Олексію, — кажу я тихо. — Я більше не можу так. Мені потрібен партнер, а не сусід.
Він мовчить. Потім зітхає і каже:
— Марто, я не знаю, що ти від мене хочеш. Я ж тебе люблю.
— Любити — це не тільки слова, — відповідаю я. — Це вчинки. А твої вчинки кажуть, що тобі байдуже.
Він не відповідає. І в цій тиші я розумію, що більше не хочу чекати, поки він зміниться.
Наступного ранку я прокидаюся раніше за нього. Дивлюся на нього, як він спить, і вперше не відчуваю ні тепла, ні жалю. Я відчуваю свободу. У мене є вибір. Я можу встати з цього дивана і піти далі. Може, це буде важко. Може, я ще не знаю, куди йду. Але я точно знаю, що не хочу залишатися тут.
Я тихо встаю, беру свою сумку і виходжу з квартири. На роботі я беру відпустку, 2000 гривень, які я відклала на новий диван. Але тепер я розумію, що мені потрібен не новий диван, а нове життя.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто боротися за стосунки, коли здається, що ти єдиний, хто старається, чи краще відпустити і почати все заново?
