Олена відправляла нам з Італії гроші рівно два місяці, а потім зникла, навіть не телефонуючи до рідного сина, якого залишила нам на виховання. – Тітонько, а мама скоро приїде?, – раз у раз запитував Лук’янчик. Але найважчим стало те, що ми були змушені його влаштувати в дитячий будинок.
Одразу ж після свят до мене завітала сестра. – Марічко, виручай. Ти ж знаєш Іванку, однокласницю мою? Так ось, вона мене кличе до Італії. Ти ж знаєш, як мені важко тут, без грошей і чоловіка, ще й з дитиною на руках. Так ось про Лук’янчика я хотіла і поговорити. Не могла б ти за ним пригледіти. Я гроші висилати буду.
– Олено, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? – обурилася я. Мене дратувала легковажність моєї сестри. Все життя вона жила тільки для себе. Ось і зараз, зібралася їхати за кордон і їй без різниці, що буде з її сином.
Мені здається, Олена, навіть батька своєї дитини назвати не зможе. Принаймні, ми про нього ніколи не чули. Просто в один момент Олена сказала, що при надії, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.
– Марусю, я ж не кажу тобі, годувати Лук’яна за свої гроші. Щомісяця, я буду перераховувати тобі певну суму, цих коштів вистачить на утримання мого сина, ще й вам залишиться, – сказала Олена.
– Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, – промовила я.
– Добре, завтра подзвоню тобі. Просто, не хочеться віддавати в дитячий будинок, – сказала Олена і пішла.
Увечері у мене була важка розмова з чоловіком – Саша не дуже зрадів цій ідеї, але після того як я сказала, що Олена буде надсилати нам гроші, чоловік знехотя погодився.
Незабаром Олена привезла нам Лук’яна і поїхала. Моя дочка, Соломія, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті, і влаштувала нам бурю. Я цілий вечір вмовляти її, щоб вона краще поводилась з братом, мені довелося пообіцяти Соломії нову ляльку, за те, що вона розділить свою кімнату з Лук’яном.
Перші два місяці Олена справно перераховувала нам гроші, а після пропала. Вона навіть припинила нам телефонувати. Саша став обурюватися з приводу того, що йому доводиться годувати Лук’яна. У якийсь момент мене це вивело з себе і я сильно розлютилася.
– Знаєш що? В кінці-кінців, Лук’ян мій рідний племінник! Я теж заробляю гроші і зайва тарілка супу для дитини у мене завжди знайдеться! Щоб я більше не чула докорів в сторону хлопчика! – висловила я чоловікові.
– Роби як знаєш! – сказав Сашко, і пішов в кімнату. Через десять місяців я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж і додому більше не повернеться.
– Тітка Маруся, мама скоро приїде? питав мене Лук’ян. – Я так сумую за нею, – хникав малюк. Я дивилася в очі дитини і не могла сказати йому правду. Серце моє стискалося. “Що ж тепер буде з Лук’яном, адже чоловік не дозволить залишити дитину тут, – думала я”.
Як я і передбачала, Саша був категорично проти мого племінника.
– Це вже занадто! Роби, що хочеш, але щоб хлопчика, за три дні тут не було. Це моя квартира і я не дозволю робити з неї притулок! – вигукував Саша.
– Мамо, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна тіснитися з Лук’яном? Це моя кімната! – казала Соломійка, і тупнула ногою. Я перевела погляд на Лук’яна. Бідний малюк забився в куточок кімнати і тихо лив сльози. Я заспокоїла Лук’яна, одягла його і повела гуляти в парк.
– Тітко Марусю, чому мене ніхто не любить? – запитав хлопчик. – Що ти, малюк, я люблю тебе, і мама тебе любить, просто вона у нас не серйозна, – промовила я і обняла малюка.
– Лук’янчику, я влаштую тебе жити в гарне місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні я буду приходити до тебе в гості і приносити різні солодощі, – сказала я.
– Добре я згоден. А моя мама скоро приїде?
– Надіюсь що скоро! Через тиждень я оформила Лук’яна до дитячого будинку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла кожні вихідні я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Лук’яна додому.
Минуло кілька років. Дочка моя виросла, вийшла заміж і поїхала до чоловіка в інше місто. Я стала помічати, що здоров’я моє сильно погіршилося. Іноді у мене не було сил піднятися вранці з ліжка. Пройшовши обстеження, дізналася, що все погано.
– Ви не турбуйтеся! Медицина зараз у нас на вищому рівні, у не запущено все, тому є великі шанси на одужання, – сказав мені лікар.
– І як довго триватиме моє одужання? – запитала я. – Цього я не можу вам сказати.
Вдома я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Саші було байдуже, що зі мною відбувається.
– Ти хоч прийдеш відвідати мене? – запитала я чоловіка. – Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти будеш під наглядом, а, значить, в надійних руках, – сказав Саша, не відриваючись від екрану телевізора.
Я вирішила зателефонувати доньці. – Соломійки, донечко, у мене погані справи. Через кілька днів, я лягаю в стаціонар, – сказала я дочці, зі сльозами на очах.
– Добре, мам, одужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, – сказала Соломія, і кинула слухавку. У лікарні я провела два місяці і пішла на поправку. За цей час ніхто з моїх близьких не відвідав мене. Ні разу.
Мене стали готувати до виписки, і я вирішила зателефонувати чоловіку, попросити забрати мене. Я дзвонила два дні поспіль, але слухавку ніхто не брав. Вдома я знайшла записку, яка лежала на столі: “Марусю, я пішов до іншої. Мене не шукай, я не повернуся. Саша.” Я сіла на кухні, і заплакала. Було прикро і гірко, що найближчі люди кинули мене в найважчий момент.
Через пару днів пролунав дзвінок у двері. Я зраділа, думаючи, що це Соломія приїхала. Відкривши двері, я побачила Лук’яна.
– Тітка Маруся! Слава Богу, з тобою все нормально! – вимовив мій племінник і обійняв мене. – Лук’яне, синку, проходь. Ти вибач, я була в лікарні і забула попередити тебе. Як твої справи? Як навчання? – запитала я хлопця. – У мене все чудово. Вчуся майже на відмінно, скоро стану програмістом. Що з тобою сталося? Чому ти була в лікарні? – запитав Лук’ян.
– Уже все нормально, – посміхнулася я. – Лук’янчику, переїдеш до мене? Хоч ти не кидай мене, – заплакала я.
– А як же, дядько Саша? Він не проти?
– Немає більше дядька Саші, і ніколи не буде. Кинув він мене, і Соломія теж, – сказала я.
– Тітонько, не плач, тобі, напевно, не можна хвилюватися, подивися, яка ти бліда. Звичайно, я переїду до тебе, одну не залишу, не хвилюйся! – сказав Лук’ян, і обійняв мене.
Через кілька днів, я забрала Лук’яна до себе. Я не розуміла одного: як хлопчик, який виріс у дитбудинку, став доброю, і чуйною людиною. А моя дочка, в яку я всю душу вклала, стала черствою, і байдужою?
Тепер я щиро вдячна своїй сестрі за те, що подарувала мені сина. Колись я думала, що Лук’ян мені буде тягарем, а вийшло навпаки, він став моїм порятунком, від самотності і туги … Ось так буває в житті.
Фото ілюстративне
