— Оленко, ти ж не хочеш, щоб Соломія росла сама? Дітям потрібні брати-сестри, — наполягала мама.
Я стискала холодну чашку чаю, відчуваючи, як мої мрії про власне життя тьмяніють. Але цього разу я не хотіла просто погодитися
Я шкодувала, що дозволила собі піддатися на вмовляння. Сім’я — це важливо, але моє життя ніби розчинялося в щоденній рутині, вислизаючи крізь пальці, як пісок. Все частіше я прокидалася посеред ночі з відчуттям, ніби щось у середині мене стискається, ніби я втратила не просто мить, а ціле можливе життя.
Десять років тому я уявляла себе зовсім іншою. Я мріяла про подорожі Карпатами, про вечори в маленьких львівських кав’ярнях, де я б пила трав’яний чай і писала статті для якогось крутого журналу. Я бачила себе вільною, з ноутбуком у руках, у затишному хостелі в Ужгороді чи на фестивалі в Одесі. Тоді я вірила, що світ відкритий, а час — мій союзник.
Але реальність була іншою. Я сиділа на старому дивані в нашій квартирі в Черкасах, у заношеній футболці, з холодною чашкою чаю в руках. Двоє дітей, дім, який ніколи не бував ідеально прибраним, і список справ, який здавався нескінченним. Я їх любила. Звичайно, любила. Але щоночі я відчувала, ніби втрачаю себе. Ніби пропустила щось важливе — не подію, не момент, а ціле життя, яке могло бути.
Моя мама наполягала на другій дитині. «Оленко, сім’я — це щастя, — казала вона. — Одна дитина — це не сім’я, це просто початок». І я погодилася, бо легше було сказати «так», ніж відстояти себе. Я думала, що потім знайду час для себе. Але цього «потім» не сталося. Життя закрутилося, і я дедалі більше відчувала, що втрачаю контроль.
— Мамо, де мої кросівки? — гукнула Соломія з передпокою.
— Звідки мені знати? — відповіла я, не відриваючи погляду від каструлі з борщем. — Ти вчора їх кидала біля дверей!
— Їх там немає! — протягнула вона.
— Подивись у шафі. Або під диваном. Або в тій купі речей у твоїй кімнаті! — мій голос став гучнішим, ніж я хотіла.
Маленький Ілля почав хникати в манежі. Запах борщу змішався з ароматом прального порошку, і я відчула, як усе це тисне на мене сильніше, ніж дитячий плач. На кухні панував хаос. Мій чоловік, Тарас, уже пішов на роботу. Як завжди, «спізнювався».
— Мамо, ти сьогодні не вмиваєшся? — тихо спитала Соломія, тримаючи в руках знайдені кросівки.
Я глянула на себе в дзеркало в коридорі. Стара футболка, недопитий чай, розмазана туш.
— Я вмилася, — буркнула я.
— Що на обід? — Соломія вже перевзувалася.
— Борщ, — відповіла я. — І не питай про солодке, бо я ще не думала про це.
Вони пішли. Двері грюкнули, і в квартирі стало тихо. Я сіла за стіл, обхопила голову руками. Мені хотілося кричати, але сил вистачало лише на те, щоб сидіти й дивитися в порожнечу.
Я була на межі. Годинник на кухні цокав, і я вперше за довгий час помітила цей звук. Ілля спав у сусідній кімнаті, і я могла нарешті видихнути. Я взяла телефон. Фотографії подруг у соцмережах. Хтось у Карпатах п’є каву, хтось у київському коворкінгу з ноутбуком, хтось щойно закінчив курси англійської. А я? Я змінила три підгузки, зварила борщ, випрала дві партії білизни й випила холодний чай. Подзвонила мама.
— Привіт, Оленко. Як справи?
— Нормально, — збрехала я.
— Як Ілля? Росте?
— Росте. Їсть, спить, вередує. Як усі малюки.
— Бачиш, яке щастя! — засміялася вона. — Насолоджуйся, поки він маленький. Потім почнуться справжні клопоти!
— Я вже на межі, — тихо сказала я.
— Що ти там бурмочеш?
— Нічого. Передзвоню пізніше, — я швидко поклала слухавку.
Я дивилася на розкидані іграшки, недопиту пляшечку на підлозі й думала: «Це не моє життя».
Мама завітала без попередження, як завжди. Зайшла з пакетом картоплі з дачі й одразу почала оглядати квартиру.
— Оленко, хіба я тобі не казала, що двоє дітей — це благословення? — вона поставила пакет на підлогу й сіла на диван.
— Казала, — відповіла я. — І я, дурна, тебе послухала.
— Що ти таке кажеш? Ти ж завжди мріяла про велику сім’ю.
— Ні, мамо. Це ти мріяла. А я просто не сперечалася.
Вона здивовано глянула на мене.
— Ти перебільшуєш, — пирхнула вона, поправляючи хустку. — У тебе здорові діти, чоловік, дім. Чого ще треба?
— Мене, — тихо сказала я. — Себе. Ту, яка мріяла про подорожі, про кар’єру, про час для себе. А не про пелюшки й каструлі.
Запала тиша. Я залишила її в кімнаті й пішла на кухню. Вперше я сказала вголос те, що відчувала.
Того вечора, коли діти заснули, я сіла біля Тараса. Він гортав щось у телефоні.
— Мама була сьогодні, — почала я.
— Так? — він не відірвав погляду від екрана.
— Я сказала їй, що шкодую про другу дитину.
Він поклав телефон і з подивом глянув на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що відчуваю. Я втомилася. Я ніби втратила себе. Щодня шукаю, але не знаходжу.
— Ти ж сама хотіла…
— Я сумнівалася. А ти з мамою переконували, що це правильно. І я перестала слухати себе.
Він мовчав.
— Ти думаєш, що я погана мати, бо так кажу?
— Ні, — тихо відповів він. — Я думаю, що ти втомилася. І що я не знаю, як тобі допомогти.
— Бо ти не намагаєшся. Ти поруч, але не зі мною. Це наше життя, Тарасе. Не лише моє.
Він зітхнув.
— Що ти хочеш зробити?
— Не знаю. Але щось має змінитися, інакше я не витримаю.
Він кивнув. Я відчула, що він нарешті мене почув.
Наступного тижня я вирішила діяти. Поки Ілля спав, я відкрила ноутбук і знайшла онлайн-курс із копірайтингу, який давно зберегла в закладках. Я натиснула «зареєструватися». Телефон задзвонив — мама. Я не відповіла. Того вечора Тарас повернувся раніше.
— Я подумав… Може, я візьму дітей до батьків на вихідні? Ти б могла відпочити, — сказав він.
— Справді? — я з подивом глянула на нього.
— Так. Тобі це потрібно?
— Так, — тихо відповіла я.
— І ще… Якщо хочеш повернутися до роботи чи на курси, скажи. Я візьму на себе більше. Серйозно.
Я посміхнулася.
— Добре. Тоді я замовлю собі суші на вихідні. І подивлюся серіал. Без перерв.
— Може, навіть два, — усміхнувся він.
Вихідні минули швидко. Я була сама вдома. Без дитячих голосів, без метушні, без запитань. Я взяла книгу, яку читала ще в університеті, — стару збірку поезій Ліни Костенко. Замовила суші й їла їх гарячими, сидячи за столом, а не стоячи біля плити. Ввімкнула серіал. Дивилася до кінця без пауз. У якийсь момент я відчула, як сльози котяться по щоках. Не від смутку. Від полегшення.
У неділю діти повернулися галасливі й брудні, ніби щойно з походу.
— Мамо, а в бабусі є кіт! І Соломія його гладила! — закричав Ілля, кидаючись до мене.
— Я гладила, але він товстий! — додала Соломія.
— Ходіть, я вас обійму, — сказала я, розводячи руки.
Тарас підійшов і невпевнено глянув на мене.
— Як було?
— Дивно, але добре, — відповіла я. — Мені це було потрібно.
— Мабуть, — кивнув він. — Ти це заслужила.
— І що далі? — запитала я.
— Я хочу, щоб у тебе було більше часу для себе. Щоб ти не згорала. Я не хочу, щоб ти відчувала, що втрачаєш себе.
Я глянула на нього. У його очах була щирість.
— Я більше не хочу вдавати, що все гаразд, — тихо сказала я. — Але ми можемо це виправити. Разом.
— Разом, — повторив він.
Я відчула, ніби в середині мене з’явилося місце. Для себе. Для мрій. Але чи зможу я повернути ту Олену, яка мріяла про Карпати й статті? Чи вдасться нам із Тарасом знайти баланс, щоб я не втрачала себе? І як зробити так, щоб діти не відчували моєї втоми? Ці питання залишилися відкритими, але вперше за довгий час я відчула, що можу знайти на них відповіді.
