Олено, чому ти витратила 18 500 гривень на цей диван? Він не пасує до інтер’єру, і ми могли б знайти дешевше, – Леся, сестра мого чоловіка, сказала це так, ніби я вкрала ці гроші. Я зрозуміла: у цій родині я повинна звітувати не лише за свій смак, а й за кожну витрачену копійку
– Як можна було так приготувати м’ясо! Ти взагалі пробувала це? Воно ж на смак – як підошва!. – наголосила сестра Антона.
– Лесю, це запечена індичка з травами, я ж старалася… – мій голос здригнувся, і я відчула, як палають мої щоки.
– Старалася? Якщо це твоє старалася, то мені шкода мого брата Антона. Я не знаю, що ти робиш у цій родині, але куховарити ти точно не вмієш. Навіть пюре в тебе якесь рідке і без смаку.
– Зовсім не рідке, і там вершкове масло! І, до речі, Антон, мій чоловік, завжди все їсть і йому подобається, – я спробувала втриматися, щоб не зірватися на крик.
– Подобається? Він просто ввічливий, Олено. І не хоче тебе засмучувати. Але я скажу правду, бо я контролер якості, і тут – незадовільно, – Леся театрально відсунула тарілку, наче там було казна-що, а не святкова страва.
– Ти просто не можеш не критикувати! Хоч би раз сказала добре слово! – це було останнє, що я змогла вичавити із себе, перш ніж вибігла з кухні, відчуваючи себе розтоптаною перед усією родиною.
Це була та сама Леся, молодша сестра мого чоловіка Антона, яка з першого дня нашої зустрічі вирішила, що я – загроза її ідеальному родинному світу. Вона – наче суворий інспектор чи контролер мого життя. Кожен мій крок, кожне рішення, кожна деталь мого одягу, навіть манера розмови – усе це проходить її оцінювання і, звісно, отримує незадовільну оцінку.
З Антоном ми разом уже вісім років. П’ять із них – у законному шлюбі. Наше знайомство було таким радісним і сповненим надій. Він – програміст, відповідальний, завжди спокійний, із чудовим почуттям гумору. Я – вчителька молодших класів. Ми познайомилися у Львові, куди я приїхала на конференцію, а він був там у відрядженні. Це була майже любов з першого погляду, як пишуть у книжках.
Коли ми вирішили одружитися, я знала, що в Антона є велика родина. Живуть вони у передмісті Києва. І я завжди мріяла про таку велику, теплу, дружну сім’ю. Наївна, правда? Я собі уявляла затишні недільні обіди, спільні свята, сміх і взаємодопомогу. Але життя, як завжди, підкинуло сюрприз.
Першою офіційною особою, яка висловила свій протест, була, звичайно, Леся. Їй на той момент було двадцять п’ять, вона закінчила університет за фахом фінанси і працювала у великій компанії, завжди трималася з високо піднятою головою.
– Антоне, ну навіщо тобі ця Олена? – так вона запитала його одного разу, не знаючи, що я стою за дверима. – Вона ж така проста. І що це за професія – вчителька? Це ж не престижно. І виглядає вона… ну, не так, як ми. Ти ж міг знайти когось із нашого кола, розумієш? З гарним забезпеченням, з перспективою.
– Лесю, будь ласка. Я люблю Олену, і мені не потрібна престижна дружина. Мені потрібна людина, з якою мені добре, – відповів Антон, але його голос був, на жаль, не надто впевненим.
Відтоді її контроль став тільки посилюватися.
Ми з Антоном одружилися, переїхали до його батьків у будинок. У них великий двоповерховий будинок, і нам виділили весь другий поверх. Це було зручно, особливо для фінансів на початку нашого сімейного життя, але дуже швидко стало моїм особистим пеклом.
Свекруха, Надія Петрівна, – жінка дбайлива, дуже переживає за чистоту, і, можна сказати, Леся – її точна копія. Надія Петрівна сама ніколи не критикує прямо, але завжди знаходить спосіб, щоб я відчула себе не в своїй тарілці.
Наприклад, я прибираю нашу вітальню. Стараюся, роблю генеральне прибирання, навіть вікна мию. Надія Петрівна заходить, оглядає кімнату і, зітхнувши, каже:
– Олено, ти молодець, стараєшся. Але подивися на ось цей кут. Бачиш? Пил. У мої часи такого не було. Може, ти просто не знаєш, як це правильно робити? Я тобі покажу, як треба – і бере ганчірку та витирає у тому куті. Або:
– Добре, що ти купила ті рушники. Але оці – вони ж синтетика, а ми в родині завжди користувалися тільки бавовняними. Вони ж кращі для шкіри. Ти не знала? Я тобі наступного разу покажу, де купувати правильні рушники.
І так постійно. Я відчувала себе недосвідченою донькою, яка нічого не вміє, хоча мені вже тридцять два, і я сама себе забезпечую з вісімнадцяти років. Увесь цей час я мовчки сприймала її уроки, намагаючись не створювати незручностей Антону.
Леся, яка щотижня приїжджала до батьків, була її правою рукою і головним суддею.
Одного разу я вирішила оновити дизайн нашого поверху. Вибрала світлі шпалери, нові штори, затишні меблі. Я так старалася, вкладала душу. Коли Леся приїхала, то одразу ж піднялася нагору.
– Олено, що це таке? – її очі округлилися від удаваного жах.
– Привіт, Лесю. Як тобі? Я думала, світлий колір додасть простору, – я посміхнулася, чекаючи хоча б на маленьку похвалу.
– Світлий? Це ж лікарняний білий! Ти зіпсувала весь простір. А ці штори – вони ж не пасують до меблів. У тебе взагалі є смак? Я ж казала Антону, що треба було найняти дизайнера. А ти сама…
– Але мені подобається! Це ж наш простір, – я ледве стримувала бурю всередині.
– Ну, тобі подобається. А хто це буде бачити? Усі гості! Це ж наша репутація. Ти про це подумала? Надія Петрівна, мама, просто засмучена, але не хоче тобі нічого казати. Ти мусиш це переробити.
Я була просто збита з ніг її тиском. Мій чоловік Антон тоді був у відрядженні. Я просто зачинилася у ванній кімнаті і тихо плакала.
Коли Антон повернувся, я йому все розповіла.
– Антоне, я більше не можу. Я почуваюся тут чужою, ніби я не твоя дружина, а просто прислуга, яка все робить неправильно. Леся та Надія Петрівна мене постійно критикують. Вони змушують мене відчувати себе чорною вівцею в цій родині.
Антон обійняв мене, міцно притиснув до себе.
– Пробач мені, Олено. Я знаю, як вони поводяться. Мама і Леся дуже люблять мене, і їм просто важко прийняти, що в мене тепер є своя сім’я, і я сам приймаю рішення. Вони мають такий власницький характер, розумієш?
– Ні, не розумію. Це не власницький характер, а просто неповага. Я їхня невістка, не об’єкт для їхньої критики. Я ж працюю, я стараюся для тебе і для нашого дому.
Ми багато говорили того вечора. Антон пообіцяв, що поговорить із ними. Він справді поговорив. Але це, здається, тільки погіршило ситуацію.
Наступної неділі ми знову зібралися на обід. Леся сиділа з таким кислим виразом обличчя, наче я їй щось винна.
– Мамо, Лесю, – почав Антон, – я дуже прошу вас. Олена – моя дружина. Я сам обираю, що ми їмо, як виглядає наш поверх і що ми купуємо. Будь ласка, припиніть постійну критику. Це мене засмучує.
Леся, не моргнувши оком, відповіла:
– Антоне, ми ж бажаємо тобі тільки добра. А добро не може бути неякісним. Якщо Олена нічого не вміє, то нам що – мовчати? Ми ж родина. Ми маємо говорити правду, щоб ти жив краще. Це не критика, це – турбота.
І Надія Петрівна додала, з докором дивлячись на мене:
– Так, синку. Я ж знаю, що Олена – добра дівчина, але вона така недосвідчена у наших сімейних справах. Їй треба допомагати. А ти її не захищай, а вчи. Це ж для вашого майбутнього.
Я відчула себе, наче у пастці. Вони збудували стіну, і я постійно б’юся об неї. Я перестала готувати щось особливе на недільні обіди, щоб не давати Лесі нового матеріалу для суду. Я стала менше говорити, менше розповідати про свою роботу чи плани, щоб Леся не зачепила і цього.
Одного разу, на мій день народження, Антон подарував мені срібне кольє з маленьким сапфіром. Я була така щаслива. Я вдягла його на святковий обід.
Леся одразу його помітила.
– Олено, що це за дрібничка? – вона подивилася на кольє, як на дешеву імітацію.
– Це подарунок Антона, Лесю. Це сапфір, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
– Сапфір? Ну, такий… маленький якийсь. Антон, ти ж міг купити їй краще. Це ж її ювілей. Ви ж можете дозволити собі щось солідніше. Це виглядає недорого, – і вона показала мені на своє масивне золоте кільце. – От це – якість. А це, Олено, – вона посміхнулася – просто гарний жетончик.
Ці слова мене вразили. Це був подарунок від чоловіка, вибраний із любов’ю. Але Леся знову знайшла спосіб знецінити все, що зі мною пов’язане.
Я розумію, що мені треба поговорити з Антоном, але я вже не знаю, як це зробити, щоб це подіяло. Здається, вони перетворили мене на головну проблему своєї родини, на чорну вівцю, яка завжди у всьому винна. Кожен раз, коли я думаю про переїзд, Леся каже: “Ви ж не можете кинути Надію Петрівну! Хто їй допоможе по будинку?”. І Антон вагається. Він дуже прив’язаний до матері та сестри.
Я живу в постійній напрузі. Кожен дзвінок у двері, кожен приїзд Лесі – це очікування нової критики, нової оцінки, яку я, звісно, не пройду.
Я дуже втомилася від цих нескінченних навчань і порад. Я хочу, щоб мене просто прийняли такою, якою я є, із моїми помилками та моїми стараннями. Я не ідеальна, але я щира і добра до них.
Я люблю свого чоловіка. Але це життя під оком суворого контролера стає нестерпним.
Ми з Антоном вчора знову говорили.
– Нам треба з’їхати, Антоне. Хоча б на орендовану квартиру. Це єдиний вихід. Я не можу тут дихати. Я тебе прошу, – я міцно тримала його руки, і мої очі були сповнені сліз.
– Олено, я розумію, як тобі важко, – він подивився на мене з жалем. – Але дай мені ще трохи часу. Я спробую поговорити з ними інакше.
– Інакше? Як? Ти говорив, і стало тільки гірше! Вони вважають, що роблять добру справу, а я – невдячна.
Антон зітхнув, відвернувся.
– Це ж мій дім. Я тут виріс. Я не можу їх покинути. А як же мама?
– Антоне, ми не кидаємо їх, ми просто починаємо своє життя! Своє!
Я відчула, що цей захист родини для нього важливіший за мій спокій. У ту мить я відчула себе дуже самотньою.
Навіть після цього, сьогодні зранку, Надія Петрівна зайшла до мене у кімнату і, побачивши мої нові квіти у вазі, висловила свою думку:
– Олено, а чому ти поставила ці польові квіти? Вони ж швидко зів’януть. Це ж негарно. Треба купувати рози чи хризантеми, вони благородні. Ти не маєш естетичного чуття, дитинко.
Я просто відвернулася. Я не мала більше сил щось відповідати чи доводити. Я просто здалася.
Я не знаю, як довго я зможу це витримати. Чи варто жертвувати своїм психічним здоров’ям заради спокою мого чоловіка і дружніх стосунків із його родиною? Чи зможе Антон колись остаточно прийняти мою сторону і відстояти нас як окрему сім’ю?
А ви, читачі, що думаєте? Як би ви поводилися в такій ситуації? Чи є вихід із цього кола критики, коли тебе вже призначили “чорною вівцею”?
