— Олено Іванівно, що ви мали на увазі, коли сказали, що Василь вів інше життя? — мій голос тремтів, коли я дивилася на свекруху, яка сиділа навпроти.
Вона підняла очі, її погляд був важким, наче вона намагалася вирішити, чи варто відкривати мені правду. Мить мовчання затягнулася, і я відчула, як повітря в кімнаті стало густішим.
— Орисю, це не твоя справа. Є речі, які тобі краще не знати, — її тон був різким, але в очах промайнув сум.
— Не моя справа? Я була його дружиною! Я маю право знати, ким він був насправді! — я не могла стримати розпачу, що наростав у мені.
Олена Іванівна зітхнула, її пальці нервово стиснули край скатертини.
— Ти знала свого чоловіка, Орисю. А я знала свого сина. І це були зовсім різні люди.
Її слова промайнули, наче холодний вітер. Я відчула, як усе, що я вважала правдою про Василя, почало розсипатися, наче картковий будиночок.
Я завжди вважала, що знаю свого чоловіка, Василя, як ніхто інший. Він був для мене не просто партнером, а людиною, з якою я ділила мрії, сміх і тихі вечори за розмовами. Наше життя не було ідеальним, але воно було нашим — сповненим маленьких радощів і спільних планів.
Ми разом будували дім у передмісті, мріяли про дітей і планували поїздку до моря, яку відкладали через брак часу та 5000 гривень, яких вічно не вистачало. Але одного холодного листопадового ранку все змінилося — Василя не стало. Ця втрата залишила в мені порожнечу, яку я не могла пояснити чи заповнити.
Після того, як Василь пішов, я залишилася сама зі своїми спогадами. Вони були єдиним, що тримало мене на плаву. Але незабаром я зрозуміла, що ці спогади, які я вважала спільними, почали розколювати моє розуміння того, ким він був. Моя свекруха, Олена Іванівна, стала несподіваною підтримкою.
Ми з нею ніколи не були особливо близькими — вона вважала, що я надто сучасна, а я думала, що вона надто чіпляється до дрібниць. Але горе нас об’єднало, і ми почали проводити вечори разом, згадуючи Василя за чашкою чаю.
— Орисю, пам’ятаєш, як Василь любив возитися з машиною? — усміхнулася Олена Іванівна одного вечора, тримаючи в руках стару фотографію, де Василь, усміхнений, стояв біля свого старенького «Жигулі».
— Ой, так, — відповіла я, відчуваючи тепло від спогаду. — Він міг годинами копирсатися в гаражі, а потім приходив додому весь у мазуті й казав: «Орисю, я майже інженер!»
Ми засміялися, але в її очах я помітила щось дивне — наче вона знала більше, ніж казала. Того вечора я не надала цьому значення, але з часом наші розмови почали набувати іншого відтінку.
Одного разу я згадала, як ми з Василем планували відпустку, але він завжди знаходив відмовки — то робота, то брак 3000 гривень на дорогу. Я сміялася, розповідаючи, як він запізнився на наше весілля через те, що забув, де припаркував машину.
— Запізнився? — здивовано перепитала Олена Іванівна. — Василь? Та він завжди був пунктуальним, як годинник!
Я зніяковіла. Мені здавалося, що ми говоримо про різні людей.
— Пунктуальний? — я спробувала посміхнутися, але в голосі відчувалася невпевненість. — Бувало, він не приходив додому до півночі, казав, що засидівся з друзями в кафе.
Олена Іванівна різко відвела погляд, ніби я сказала щось образливе.
— Це неправда, Орисю. Мій Василь так не робив.
Її слова мене зачепили. Я відчула, як між нами почала рости невидима стіна. Наші спогади, які мали б нас об’єднувати, почали нас роз’єднувати. Я згадувала Василя як веселого, але трохи безладного чоловіка, який любив жартувати і не завжди тримав обіцянки. А Олена Іванівна розповідала про сина, який був відповідальним, мріяв про спокійне життя і ніколи не давав їй приводу для хвилювання.
— Олено Іванівно, ви серйозно? — я не стрималася під час однієї з наших розмов. — Василь міг забути про мої дні народження, але ви кажете, що він був ідеальним?
Вона подивилася на мене з сумішшю жалю й роздратування.
— Орисю, ти просто не знала його так, як я. Він був добрим сином.
Ці слова кололи. Я почала сумніватися: чи справді я знала Василя? Чи могла я пропустити щось важливе? Наші розмови ставали дедалі напруженішими, і я відчувала, що ми з Оленою Іванівною ніби змагаємося за право володіти «справжньою» версією Василя.
Одного вечора я випадково почула, як Олена Іванівна тихо розмовляла сама з собою, тримаючи в руках фотографію Василя.
— Сину, якби ж вона знала про твої таємниці… — її голос був ледве чутним, але ці слова врізалися мені в пам’ять.
Я не могла повірити своїм вухам. Таємниці? Яке інше життя? Мої думки закрутилися, і я відчула, як серце калатає. Я зачекала, поки вона вийде до кухні, і набралася сміливості.
— Олено Іванівно, що ви мали на увазі? — запитала я, намагаючись тримати голос спокійним.
Вона отетеріла, ніби я застала її зненацька. Потім повільно повернулася до мене.
— Орисю, забудь, що чула. Це не твоя справа.
— Як це не моя справа? — мій голос зірвався. — Я була його дружиною! Якщо є щось, що я не знаю, скажіть мені!
Вона зітхнула, її обличчя стало м’якшим, але в очах залишалася твердість.
— Ти знала Василя як чоловіка, а я — як сина. Ми бачили різні його сторони. І, можливо, тобі краще не знати всього.
Ця розмова перевернула мій світ. Я не могла спати ночами, перебираючи в голові кожен момент нашого спільного життя. Що я пропустила? Чи був Василь тим, ким я його вважала? Я вирішила, що мушу знайти відповіді. І єдине місце, де я могла їх шукати, — це дім Олени Іванівни, де зберігалися його старі речі.
Наступного тижня я приїхала до неї з пропозицією переглянути Василеві речі. Вона погодилася, хоч і неохоче. Ми сиділи в її маленькій вітальні, оточені коробками зі старими листами, фотографіями й дрібничками. Кожен предмет був як шматочок пазла, який я намагалася скласти.
— Ось, дивися, — Олена Іванівна простягнула мені пожовклий лист. — Це Василь писав мені, коли був у відрядженні. Завжди знаходив час, щоб розповісти, як справи.
Я взяла лист і прочитала кілька рядків. У них була ніжність, якої я не завжди відчувала від Василя. Але потім я знайшла інший лист — адресований не мені й не матері. У ньому Василь писав про мрії, про які я ніколи не чула: життя в селі, маленький будиночок біля лісу, город. Я здивовано подивилася на Олену Іванівну.
— Він ніколи не казав мені про село, — тихо сказала я. — Завжди говорив, що любить місто, рух, людей.
Вона похитала головою.
— Орисю, він не хотів тебе засмучувати. Але в душі він був іншим.
Ці слова мене приголомшили. Я почала згадувати, як Василь іноді замислювався, дивлячись у вікно, і я жартувала, що він «витає в хмарах». Невже це були моменти, коли він мріяв про інше життя? Я відчула, як у мені наростає суміш розгубленості й болю.
— Олено Іванівно, чому він не розповів мені? — мій голос тремтів. — Я була його дружиною, я могла б зрозуміти.
Вона подивилася на мене з сумом.
— Може, він боявся, що ти не приймеш його таким. А може, він сам не знав, ким хоче бути.
Ми продовжували переглядати речі, і кожна нова знахідка — фотографія, записка, стара листівка — додавала нових питань. Я знайшла квитанцію на 2000 гривень за якісь курси фотографії, про які Василь ніколи не згадував. А ще — лист від друга, якого я не знала, із натяком на те, що Василь часто їздив кудись сам.
— Олено Іванівно, ви знали про ці поїздки? — запитала я, показуючи лист.
Вона зітхнула.
— Він казав, що це по роботі. Я не питала деталей.
Я відчула, як у мені закипає розчарування. Чому він приховував від мене частину себе? І чому Олена Іванівна, здається, знала більше, ніж я?
— Ви приховували це від мене? — я не могла стримати обурення.
— Орисю, я не приховувала, — відповіла вона спокійно. — Я просто знала іншого Василя. Того, хто розповідав мені про свої мрії, коли ти була зайнята своїм життям.
Я згадала, як часто бувала зайнята роботою, як іноді не дослухала Василя, коли він намагався щось розповісти. Невже я сама відштовхнула його?
— Мамо, тату, що мені робити? — запитала я своїх батьків, коли приїхала до них за порадою. — Я не знаю, ким був мій чоловік.
Мама обійняла мене.
— Орисю, ти любила його. І він тебе любив. Може, він просто не вмів усе сказати.
— Але чому він приховував від мене частину себе? — я відчувала, як сльози навертаються на очі.
Тато, який завжди був небагатослівним, додав:
— Люди складні, доню. Іноді вони самі не знають, чого хочуть.
Ці слова не дали відповідей, але змусили мене задуматися. Я повернулася додому, перебираючи спогади. Кожна розмова з Оленою Іванівною, кожен лист чи фотографія відкривали нового Василя — людину, яка мріяла про інше життя, але, можливо, не наважувалася його прожити. Я відчувала, що втратила не лише чоловіка, а й частину себе — ту, яка вірила, що ми були одним цілим.
Одного вечора я сиділа сама, тримаючи в руках нашу весільну фотографію. На ній ми з Василем сміялися, щасливі й безтурботні. Але тепер я бачила в його очах щось інше — тінь сумніву, яку я тоді не помітила. Я зрозуміла, що ніколи не дізнаюся всієї правди про нього. Ми з Оленою Іванівною бачили різні його сторони, і жодна з нас не знала його повністю.
Життя йшло далі, але я відчувала, що частина мене залишилася в тих розмовах, у тих спогадах, які так і не склалися в єдину картину. Василь був для мене любов’ю мого життя, але водночас людиною, яку я ніколи не зрозуміла до кінця. І, можливо, в цьому була його найбільша таємниця.
А як ви думаєте, чи можливо по-справжньому пізнати людину, яку любиш? Чи завжди залишаються куточки душі, які ми ховаємо навіть від найближчих?
